Брюс Кемерон - Життя і мета собаки

Одного вечора сталася геть незвичайна подія — Дідусь поставив переді мною вечерю, а я її не схотів. Рот у мене наповнився слиною, я попив трохи води й ліг. Невдовзі густий, тяжкий біль пройняв моє тіло й стало важко дихати.

Я всю ніч лежав перед своєю мискою з їжею. Наступного ранку Бабуся погукала Дідуся.

— З Бейлі щось негаразд! — сказала вона. Я почув, що вона вимовила моє ім’я з тривогою, і помахав хвостом, щоб вона зрозуміла, що в мене все добре.

Прийшов Дідусь і торкнувся мене:

— Ти як, Бейлі? Що з тобою?

Після невеликої розмови Мама з Дідусем понесли мене в його велику машину, і ми поїхали в чисту прохолодну кімнату, де був приємний чоловік, — останнім часом до нього мене возили дедалі частіше. Він мене всього обмацав, я трохи помахав хвостом, але почувався не дуже добре, навіть не пробував сісти.

Прийшла Мама, вона плакала. Бабуся з Дідусем теж були там, навіть Рік приїхав. Я спробував дати їм зрозуміти, що ціную їхню увагу, але мені ще гірше боліло, і я тільки й міг, що підвести на них очі.

Потім приємний чоловік дістав голку. Я відчув знайомий гострий запах і маленький укол. За кілька хвилин мені значно полегшало, біль вщухав, але тепер я був сонний і хотів лежати там, займатися господарством. Мої останні думки, з якими я заснув, були про мого хлопчика.

Коли я прокинувся, то зрозумів, що вмираю. Усередині мене наче здіймалася темрява — я вже її знав, зустрічався з нею, коли мене звали Тобі, коли я був у маленькій спекотній кімнаті зі Спайком та іншими собаками, які гавкали.

Я якось про це не думав, але, напевне, десь углибині розумів, що колись скінчу так само, як кіт Димок. Я згадав, як Ітан увесь день плакав, коли вони закопали Димка у дворі, і я сподівався, що за мною так сильно вони плакати не будуть. Моя мета, все моє життя полягало в тому, щоб любити хлопчика, бути з ним, тішити його. Я не хотів зараз робити його нещасним, тож я розважив: може, й краще, що він зараз цього не бачить, хоча мені так його бракувало, коли в мене дивним чином почав боліт живіт.

Приємний чоловік зайшов до кімнати.

— Прокинувся, Бейлі, дружбане? Бідолаха.

«Мене звати не Дружбан!» — хотів сказати я.

Приємний чоловік схилився наді мною:

— Розслабся, Бейлі, нічим не переймайся. Ти зробив хорошу справу, ти дбав про хлопця. Таке було твоє завдання, і ти гарно з ним упорався, ти хороший собака, хороший собака.

Я відчував, що приємний чоловік говорить про смерть. Він випромінював доброзичливе відчуття закінчення, спокій. Потім Мама, Бабуся, Дідусь і Рік прийшли, обійняли мене і сказали, що люблять мене, що я хороший.

Але від Мами я відчував якусь напругу, певне передчуття — не зовсім небезпеки, але щось таке, від чого я мав би її захистити. Я кволо лизнув її руку, і, коли темрява в мені наростала, почав опиратися їй. Я мав пильнувати, адже я був потрібен Мамі.

Напруга, здається, зростала ще годину. Спочатку настрій Мами передався Дідусеві, потім Бабусі, потім Ріку, тож, щойно я відчув, що сили мене полишають, рішучість захищати мою сім’ю поновила їх.

І тут я почув голос хлопчика:

— Бейлі! — кричав він.

Він увірвався до кімнати — і вся напруга розвіялася: ось, виявляється, на що вони чекали. Звідкись вони знали, що Ітан іде сюди.

Хлопчик зарився лицем в мою шию і заплакав. Я зібрав усі сили, щоб підвести голову й лизнути його, дати йому зрозуміти, що все гаразд. Мені не було страшно.

Моє дихання стало хрипким, і всі залишилися зі мною, всі торкалися мене. Так приємно було мати стільки уваги, але тут мій шлунок скрутив такий біль, що я не стримався й завив. Прийшов приємний чоловік і знову став готувати голку.

— Так треба. Бейлі не повинен мучитися.

— Гаразд, — схлипнув хлопчик. Я спробував махнути хвостом, почувши своє ім’я, але не зміг навіть трохи поворухнути ним. Я відчув ще один укол в шию.

— Бейлі, Бейлі, Бейлі, я за тобою скучатиму, чудаче ти мій! — шепотів Ітан мені на вухо. Його дихання було тепле й дивовижно приємне. Я заплющив очі від задоволення, від самої радості та любові, яку випромінював хлопчик. Його любові.

І раптом біль просто взяв і минув — власне, я знову відчув себе цуценям, повним життя і радості. Згадав, як я почувався саме так, коли вперше зустрів хлопчика, який вийшов з будинку й побіг, розкинувши руки, мені назустріч. Подумав про пірнання і про те, як я рятував Ітана, як поступово згасало світло під час занурення, як густа вода штовхала моє тіло саме так, як зараз. Я вже не відчував рук хлопчика, які пестили мене, я зусібіч відчував тільки воду — теплу, лагідну, темну.

Розділ 18

Свідомість прийшла до мене не одразу, а через довгий час після того, як я став розпізнавати материнський запах і навчився пробиватися до соска, щоб мати поживу. Мої очі були розплющені, зір ставав чіткішим, і я зміг розгледіти темно-буру морду моєї матері. Того дня я раптово зрозумів, що я знову цуценя.

Ні, не зовсім так. Я скоріше став цуценям, яке раптово згадало, що воно — це я. Я відчув оце випливання зі сну, коли ти свідомий тільки того, що минув довгий, довгий час — не сон, не задума, і тут раптово я дивлюся на світ очима дуже маленького собаки. Однак якось я згадав, що від самого народження був цим самим цуценям, боровся за материнське молоко, не усвідомлюючи попередніх життів.

Тепер я згадав усе, що було раніше, і дуже дивувався. Я відчував, що зробив геть усе. Просто в мене вже не було причини продовжувати — хіба може в мене бути важливіша місія, ніж любити хлопчика?

Я так скучав за Ітаном, що інколи скавчав. Мої нові брати й сестри завжди помилково вважали це слабкістю, тому вони стрибали на мене, щоб показати, що вони головні. Їх було семеро — усі темно-бурі з чорними плямами, і я не міг не сердитися. Як це вони не розуміють, хто тут головний, врешті-решт?!

Про нас майже весь час дбала якась жінка, хоча був і чоловік, який часто заходив у підвал