Брюс Кемерон - Життя і мета собаки

Коли він поїхав знову, я не здивувався. Оце таке в мене тепер життя, зрозумів я. Я живу на Фермі з Бабусею і Дідусем, а Ітан тільки в гості приїжджає. Мені хотілося б по-іншому, але через те, що хлопчик завжди повертався, мені вже було легше його проводжати.

Під час одного з його приїздів, коли повітря було тепле і тільки-но розпустилися листочки, ми з Ітаном пішли подивитися, як Ганна бігає у великому дворі. Я чув її запах, запах інших хлопців і дівчат, бо віяв вітер, а вони пітніли. Це було весело, але я залишився біля Ітана, бо, здається, поки ми там стояли, біль у його нозі став помітніший і швидко розливався по всьому тілу. Дивні, темні почуття клубочилися в ньому, коли він дивився, як бігають інші.

— Привіт! — до нас підійшла Ганна. Я лизнув її ногу, вона була солона від поту.

— Який приємний сюрприз! Привіт, Бейлі! — сказала вона.

— Привіт.

— Мій час наближається вже майже до чотирьохсот! — сказала вона.

— Хто він? — спитав Ітан.

— Ой, хто? Ти про кого?

— Той, з ким ти обіймалася й розмовляла, такі ви друзі з ним, — сказав Ітан.

Його голос був напружений. Я роззирнувся, але жодної загрози не помітив.

— То просто друг, Ітане, — різко сказала дівчина. Його ім’я вона вимовила так, ніби він поганий хлопець.

— Це не той, як його, Бретт? Швидкий він, швидкий, — Ітан колупнув траву своєю паличкою, і я понюхав вивернуту землю.

— Ну, і що це має означати? — спитала Ганна, вперши руки в боки.

— Іди вже назад, на тебе тренер дивиться, — сказав Ітан.

Ганна поглянула через плече, потім на хлопчика.

— Так, мені треба назад… — невпевнено промовила вона.

— Добре, — сказав Ітан. Він розвернувся й, кульгаючи, пішов геть.

— Ітане! — кликала його Ганна. Я подивився до неї, але хлопчик просто йшов і не озирався. Темна, плутана суміш смутку й гніву так само залишалася в ньому. Щось у цьому місці, напевне, засмучувало Ітана, бо ми так туди й не повернулися.

Літо принесло великі зміни. На Ферму приїхала Мама, але цього разу з нею прибула велика машина, і якісь люди повиносили з авто коробки й занесли їх до її спальні. Бабуся й Мама багато часу проводили разом, тихо розмовляючи. Іноді Мама плакала, від чого Дідусь знічувався і йшов займатися господарством.

Ітан весь час ходив кудись «на роботу», яка була така, як школа, — я не міг там бути з ним. Проте коли він повертався, то смачно пахнув м’ясом і жиром. Це мені нагадувало, як Дідусь годував мене з торби на передньому сидінні після того, як нас з Ітаном у лісі покинула Іскра.

Але найбільша зміна в нашому житті полягала в тому, що дівчина більше до нас не ходила. Іноді хлопчик брав мене кататися, тоді ми їхали повз її будинок, і я чув запах Ганни та знав, що вона тут. Проте хлопець уже не завертав до неї. Я виявив, що скучив за нею, адже вона мене любила й чудово пахла.

Хлопчик теж за нею скучав. Коли ми проїжджали повз будинок Ганни, він завжди дивився на нього у бічне вікно, трохи сповільнював хід, і я відчував його тугу. Я не розумів, чому ми не під’їдемо до її будинку й не подивимося, чи є в неї печиво, але ми так не робили.

Того літа Мама пішла до ставка, сіла там на пристань, і їй було дуже сумно. Я намагався її потішити, гавкаючи на качок, але вона не розвеселилася. Урешті вона стягнула з пальця щось неїстівне, металеве і кинула ту маленьку круглу річ у воду — та з тихим бульканням зникла.

Я замислився, чи вона хоче, щоб я пірнув за нею, і зазирнув їй в очі, готовий спробувати (хоч і розумів, що надії вже немає), але вона просто покликала мене й повела в дім.

Після того літа життя набуло звичних обрисів. Мама теж почала працювати й поверталася додому, ароматно й солодко пахнучи оліями. Іноді я ходив із нею повз козячу ферму й торохкотливий міст, і ми проводили цілий день у кімнаті з одягом, смердючими восковими свічками й нецікавими металевими штуками. Люди приходили, дивилися на мене й інколи йшли, поклавши щось у торбу. Хлопчик приїжджав і від’їжджав на «З Днем Подяки», «З Різдвом», весняні й літні канікули.

Я багато в чому перестав ображатися на Іскру, яка більше вже нічого не робила, тільки цілий день стояла й дивилася кудись у вітер. Одного разу Дідусь привів тварину, яка ходила, як мале коненя, але пахла зовсім по-іншому. Воно звалося осел Джаспер. Дідусь любив, сміючись, дивитися, як Джаспер скаче двором, а Бабуся при цьому казала: «От не знаю, чому ти вирішив, що нам потрібен осел», і йшла назад до хати.

Джаспер зовсім мене не боявся, незважаючи на те, що я на Фермі головний хижак. Я трохи з ним грався, але здавалося, що я весь час відчував легку втому, та й не дуже хотілося вкладати сили в тварину, яка навіть не знає, як взяти м’яч.

Одного дня до нас прийшов у гості чоловік на ім’я Рік. Мама почувалася щасливою й соромилася, Дідусь дивився на нього недовірливо, а Бабуся була в захваті. Рік і Мама сиділи на веранді точнісінько так, як Ганна з Ітаном, але не боролися. Після цього я бачив Ріка частіше. Він був великий і пахнув деревиною. Він частіше, ніж усі інші, кидав мені м’яч, тому дуже мені подобався. Хоча й не так сильно, як Ітан.

Найдужче я любив ту пору дня, коли Дідусь ходив займатися господарством. Іноді він цього не робив, але я все одно спав у повітці. Я багато спав, і мене вже не цікавили довгі походи в пошуках пригод. Коли Мама з Ріком брали мене на прогулянку, я завжди втомлювався, повертаючись назад.

Чи не єдине, що могло мене розворушити, — це приїзди на Ферму хлопчика. Я й далі і танцював, і крутився, і грався у ставку, і гуляв у лісі, і робив усе, що йому хотілося, навіть ганявся за фліпом, хоча згодом Ітан, на щастя, забув, де він лежить. Іноді ми їздили в місто до собачого парку. Хоча я завжди був радий бачити інших песиків, але гадав, що деякі