Брюс Кемерон - Життя і мета собаки

нашийник. Від неї віяло смутком, і вона плакала. Я розривався між бажанням її втішити й потребою сісти в машину. Неохоче я встав на лапи, чекаючи, коли скінчиться ця химерна вистава, щоб нарешті всістися й висунути ніс із вікна.

— Пиши мені щодня! — сказала Ганна.

— Буду! — відповів Ітан.

Я дивився, як вони з Мамою сіли в машину й зачинили двері, і не вірив своїм очам. Я став вириватися від Ганни, яка не розуміла, що я маю їхати з ними! Вона тримала міцно.

— Ні, Бейлі, так треба. Ти лишаєшся.

Лишаюся? Як це — лишаюся? Машина посигналила й від’їхала від будинку. Дідусь і Бабуся махали їм — невже ніхто не бачить, що я залишився тут?!

— У нього все буде гаразд. Коледж Ферріс — гарний навчальний заклад, — сказав Дідусь. — Біґ-Репідс — гарне містечко.

Вони всі пішли з під’їзного шляху, тепер Ганна тримала мене слабше, так що я вирвався.

— Бейлі! — закричала вона.

Хоча машина вже зникла з очей, пил ще стояв у повітрі, тому було легко доганяти мого хлопчика.

Розділ 17

Машини бігають швидко.

Я насправді ще цього не розумів. Удома, до того як Зефірка загубилася, вона часто бігала вулицею й гавкала на автомобілі. Останні зупинялися чи принаймні сповільнювали хід, так що вона могла б їх спіймати, але зазвичай тільки відскакувала вбік і вдавала, ніби взагалі не збиралася на них нападати.

Коли я біг за машиною хлопчика, в мене було відчуття, що вона все віддаляється й віддаляється від мене. Запах пилу й вихлопних газів ставав дедалі слабший та невловимий, але я відчув, що треба повертати праворуч, коли дорога стала асфальтована, хоча потім я вже точно не міг визначити, чи чую Ітанів запах. Проте здатися я не міг, я віддався на милість безглуздої паніки й продовжував бігти.

Попереду я почув гучний гуркіт потяга, він цокотів і трусився. Коли я вибіг на насип, то врешті вловив запах хлопчика. Його машина з відчиненими вікнами стояла біля залізничного переїзду.

Я геть знесилився. Ще ніколи в житті я не бігав так швидко, але помчав ще швидше, коли відчинилися двері й вийшов Ітан.

— Ой, Бейлі… — промовив він.

Кожною найдрібнішою частинкою я бажав наздогнати його і щоб він мене любив. Я не збирався впустити свій шанс, тому обминув його й в останню секунду стрибнув у машину.

— Бейлі! — засміялася Мама.

Я облизав їх обох і пробачив їм, що вони мене забули. Коли проїхав потяг, Мама завела авто й розвернула його, а потім зупинилася, бо на своїй великій машині приїхав Дідусь. Може, він цього разу зібрався додому з нами?

— Ну, просто як ракета! — сказав Дідусь. — Важко повірити, що він аж так далеко забіг.

— Скільки ж би ти ще біг, Бейлі? Чудаче ти мій, — ніжно сказав мені Ітан.

Із великою підозрою я вскочив у машину Дідуся, і ця підозра виправдалася, бо Мама з Ітаном поїхали далі, а Дідусь розвернувся й повіз мене назад на Ферму.

Дідуся я в основному любив. Час від часу він «займався господарством» — це означало, що ми йшли до нової повітки, заходили всередину, де лежало м’яке сіно, і там дрімали. Коли було прохолодно, Дідусь брав із собою дві товсті ковдри й кутав нас. Перші кілька днів після від’їзду хлопчика я дувся на Дідуся, коли був поруч із ним, щоб покарати його за те, що він відвіз мене назад на Ферму. Якщо це не допомагало, мені не спадало на думку нічого кращого, ніж погризти якісь Бабусині туфлі, але Ітан від того все одно не повертався.

Я просто не міг пережити таку зраду. Я знав, що десь там (не знаю де), я потрібен моєму хлопчику, а він не розуміє, де я.

Усі були такі спокійні, що це мене дико лютило. Вони неначе не помітили цієї катастрофічної зміни, яка раптово сталася в домі. Я дійшов до того, що навіть поліз у хлопчикову шафу й витяг звідти фліп. Після цього я прибіг і кинув його Бабусі на коліна.

— Ой, мамо, що то таке? — вигукнула вона.

— Це великий винахід Ітана, — пояснив Дідусь.

Я гавкнув: так! Ітан!

— Хочеш піти надвір і погратися, Бейлі? — спитала мене Бабуся. — Зводиш його погуляти?

Гуляти? І хлопчика зустрінемо?

— Та я б, мабуть, краще звідси на гру подивився, — сказав дідусь.

— Та заради Бога, — сказала Бабуся. Вона пішла до дверей і кинула фліп у двір — він пролетів хіба що метрів із п’ять.

Я підбіг, схопив його та зовсім спантеличенио подивився на неї — Бабуся зачинила двері, і я залишився надворі.

Ну й нехай. Я виплюнув фліп і пробіг повз Іскру під’їзною доріжкою. Я пішов до дівчини, я так уже кілька разів робив після від’їзду Ітана. Я чув її запах усюди, а от запах хлопчика поступово вивітрювався. До її дому під’їхала машина, звідти вискочила Ганна.

— Щасливо! — сказала вона. Потім розвернулася й поглянула на мене. — Ну привіт, Бейлі!

Я підбіг до неї, махаючи хвостом. Її одяг пахнув ще кількома людьми, але без жодних ознак Ітана. Ганна по-справжньому погуляла зі мною, провела мене додому, постукала в двері, Бабуся впустила нас і дала їй пирога, а мені не дісталося нічого.

Мені часто снився мій хлопчик: як він стрибає у ставок, а я пірнаю вниз і вниз, граюся в порятунок. Снилося, як він їде на карті, радісний і захоплений, а іноді — як він стрибає з вікна, і різкий спалах болю та крик, що зривається з його вуст, коли він падає на палаючі кущі. Мені такі сни були ненависні. Однієї ночі я прокинувся через жахіття й побачив, що наді мною стоїть мій хлопчик.

— Привіт, Бейлі! — прошепотів Ітан, від нього йшов його запах. Він повернувся на Ферму! Я схопився, поклав лапи йому на груди й облизав обличчя. — Тихо! — сказав він мені. — Зараз дуже пізно. Я щойно приїхав. Усі сплять.

Настав час «З Днем Подяки», і життя повернулося в нормальне русло. Мама приїхала, а Тато ні. Щодня заходила Ганна. Хлопчик, здається, був щасливий, але також я відчував, що він якийсь розгублений. Багато часу він сидів над папірцями замість того, щоб гратися зі мною, навіть коли я приносив йому той дурний фліп,