Брюс Кемерон - Життя і мета собаки

Паличку він впустив.

Того літа дещо змінилося. Ітан прокидався вдосвіта та їздив на Дідусевій машині довколишніми дорогами — вкидав людям у скриньки газети. Такими самими хлопчик колись застеляв усі килими в хаті, щоб я на них справляв потребу, коли був цуценям. Мене дуже хвалили за намочену газету, але зараз, якби я повторив те саме, то, думаю, я б не почув від сім’ї нічого хорошого.

Ганна з Ітаном проводили багато часу разом — то тихо десь сиділи наодинці й розмовляли, то мовчали й просто боролися. Іноді дівчина навіть вранці каталася з нами, хоча зазвичай ми з хлопцем там були самі, і я — Бейлі — був собакою на передньому сидінні.

— Треба грошей заробити, Бейлі, — інколи казав Ітан. Коли я чув своє ім’я, махав хвостом.

— Тепер не бачити мені футбольної стипендії, це точно… Я вже не зможу повернутися в спорт.

Я відчував його смуток і тицявся носом у його руку.

— Усе моє життя — це наче сон якийсь. Усе скінчено, і все через Тодда.

Ітан навіщось узяв на Ферму фліп і час від часу то різав його, то перешивав, так що він ставав ще дивнішим, ніж раніше. Але найдужче мені подобалося разом із моїм хлопчиком плавати в ставку. Здається, тільки тоді в Ітана нічого не боліло. Ми навіть гралися в порятунок, як уже давно в нас було заведено. Тільки тепер хлопець значно поважчав, і його стало набагато складніше тягти з води. Коли я пірнав за Ітаном, він так радів, що я так би рятував його й рятував.

Але я все ж розумів, що й цьому колись прийде край. Ночі довшали, отже, скоро ми повинні їхати додому.

Одного вечора я лежав під столом, коли Мама розмовляла з Бабусею. Ітан поїхав кататися з Ганною, і я гадав, що вони не збиралися робити там нічого особливо цікавого.

— Я з тобою про дещо хочу поговорити, — сказала Бабуся Мамі.

— Так, мамо, — сказала Мама.

— Ну, от послухай. Хлопець геть змінився, як сюди приїхав. Він і здоровий, і щасливий, і подружка в нього є… То навіщо везти його назад у місто? Він би й тут міг довчитися.

— Ну, ти так кажеш, наче ми в якомусь гетто живемо… — розсміявшись, дорікнула Мама.

— Ти мені не відповіла, бо… ну, бо ми обидві розуміємо чому. Я знаю, твій чоловік буде проти. Але ж Ґері зараз майже весь час у роз’їздах, та й ти казала, що уроки тебе просто вбивають, а хлопчику, поки він видужує, необхідно, щоб поруч були рідні.

— Так, Ґері в роз’їздах, але ж він все одно хоче бачити Ітана, коли буває вдома. Та і я не можу кинути роботу.

— А я тобі й не кажу це робити. Ти ж знаєш, що ми тут тобі завжди раді, та й чому б Ґері якось на вихідні не прилетіти в наш маленький аеропорт? Будь ласка, зрозумій, що я хочу як краще. Може, вам із Ґері треба зараз трохи побути сам-на-сам? Якщо ви хочете навести лад у тому, що у вас не зовсім добре, то не треба ж це робити на очах в Ітана.

Я підняв вуха, почувши ім’я мого хлопчика. Може, він прийшов? Я підвів голову, але машини не побачив.

Коли ночі стали холодні, а каченята — завбільшки з їхню матір, Мама склала речі в багажник. Я схвильовано бігав туди-сюди та боявся, щоб мене не забули, а коли випала слушна нагода, одним махом стрибнув на заднє сидіння. Усі чомусь засміялися. Я сидів у машині й дивився, як Мама обіймає Бабусю, Дідуся, а потім чомусь Ітана, який прийшов і відчинив дверцята.

— Бейлі? Ти як, хочеш поїхати з Мамою чи лишитися зі мною?

Я нічого не зрозумів із того запитання, тому просто подивився на нього.

— Вилазь, Бейлі, чудаче! Ходи сюди!

Я неохоче зіскочив на доріжку. Що, кататися не будемо?

Мама поїхала машиною геть, а Ітан, Бабуся й Дідусь махали їй услід. Хоча це все було мені зовсім не зрозуміло, але ми з хлопчиком залишалися на Фермі!

Це мене дуже навіть влаштувало. Майже щодня ми ще затемна довго каталися від будинку до будинку й розкидали по скриньках газети.

Коли ми приїжджали, Бабуся вже готувала сніданок, а Дідусь завжди тихцем давав мені щось зі столу: шинку, бекон, шматочок грінки. Я навчився жувати тихо, щоб Бабуся не казала: «Ти що, знову годуєш собаку?» Тон, яким вона вимовляла «собаку», підказував, що нам із Дідусем слід усе це робити тихо.

Слово «школа» до нас повернулося, тільки автобуса вже не було, просто Ітан їхав машиною і все. Іноді під’їжджала дівчина, і вони каталися вже на її автомобілі. Я зрозумів, що для тривоги причин немає: Ітан підвечір завжди приїжджає, а Ганна частенько приходить до нас вечеряти.

Мама заїжджала в гості часто, а на «З Різдвом» вона повернулася вже з Татом. У Мами руки пахли котом Феліксом, коли вона мене гладила, але я на неї не сердився.

Я гадав, що ми з хлопчиком оселилися на Фермі вже остаточно, але наприкінці літа я відчув якусь переміну. Ітан почав складати все в коробки — певний знак того, що ми збираємося додому. Ганна майже весь час була поряд, і я відчував, що вона трохи сумна й чогось боїться. Коли вона обіймала хлопчика, між ними було стільки любові, що я просто не міг втриматися й намагався влізти між ними — це завжди змушувало їх сміятися.

Одного ранку я відчув, що час настав. Дідусь склав коробки в машину, Бабуся з Мамою розмовляли, Ітан із Ганною обіймалися. Я бігав навколо й чекав, коли відчинять дверцята, але Дідусь так невдало затуляв мені дорогу, що я ніяк не міг пролізти в машину.

Прийшов хлопчик і присів поряд. Я відчував його смуток.

— Будь хорошим собакою, Бейлі, — промовив він.

Я помахав хвостом, щоб показати, що я зрозумів, що я хороший, і настав час сідати в машину та повертатися додому.

— Я додому на осінні канікули, добре? Я за тобою скучатиму, чудаче мій! — Він ніжно та сильно мене пригорнув. Я примружив очі: нічого на світі не було кращого, ніж обійми мого хлопчика.

— Ти його, будь ласка, потримай: він не зрозуміє, — сказав Ітан. Дівчина підійшла й взяла мене за