Валентин Лукіч Чемеріс - Ваші пальці пахнуть ладаном

своїми крихітними тільцями одне до одного рядочком на дротах між стовпами; сидимо, щебечемо схвильовані – кіно ж бо! – аж ледь настрашені дивами незнаними нам у селі, що в цю мить творяться на екрані…

І раптом…

Легкий мимовільний скрик…

Усіх одразу. (Навіть і декого з дорослих.)

З таємничих глибин кадру, наче з потойбіччя, з іншого життя, нам незнаного, вилітає поїзд. Теж, мабуть, як у Максима Горького, кур’єрський – ще й у роки мого дитинства пасажирський поїзд, що ходив із найбільшою швидкістю… І мчить він на всіх своїх «кур’єрських» парах прямо на глядачів, у ролі яких ми в ту мить і сиділи в клубі…

Шалена швидкість, гуркіт, брязкіт!.. (Кіно вже звукове…) Ще мить, ще півмиті – якась там секунда, і він усіх нас перетовче в пітьмі сільського клубу і помчить кудись далі через наше село (де, звісно, ніяких рейок не було, але для нього хіба це перепона?) кудись на Кременчук чи й на саму Полтаву… І де він узявся, освітлений вогнями, з клубами пари, з голосними свистками? Звідки залетів у напівтемний зал нашого клубу… І нема вже од нього рятунку-сховку – він гуркоче прямцем на нас, бідних і зляканих, найрознещасніших у ту мить у всьому світові білому, адже добре видно, що прямо до нас – НА НАС!!!! – із білого екрана у залу клубу нашого прокладені залізні рейки, й, отже, те страховище, якби навіть і схотіло, не може куди-небудь звернути…

КАТАСТРОФА!!!

Видима смерть!!!

А нам і тікати нікуди – та вже й пізно…

У ту мить ми, захоплені фільмом, перебуваючи в його чарівній ілюзії, що все це «насправді», забуваємо, що це всього лише кіно, ілюзія, ірреальність, що ніякі поїзди – бодай і кур’єрські, – через наше село – і тим більше, через наш клуб, ще не ходять…

Ось-ось шалений поїзд усіх нас перетовче і понесеться далі по наших маленьких тільцях… І ми з ляку (дехто з меншеньких встигає схопитися й заціпеніло застигає) мимовільно сахаємось убік, аби пропустити той поїзд, аби те страховище, оточене вогнями, парою та свистом голосисто пронеслося мимо… (Хоча куди мимо? Поїзд у нашому клубі навіть не вміститься, отже, рознесе й клуб!)

Скрикуємо всі разом в один голос, усім рядом… Навіть дехто з дорослих, потонувши в чарах кіно, сахається вбік…

Поїзд, слава Богу, проноситься мимо.

Ух!!!

Як і слід було чекати, ми всі живі-здорові і навіть не покалічені.

І бідний наш клуб теж, слава Богу, вцілів, вистояв.

І ми самі з себе сміємося, зі свого мимовільного страху.

І нас довго-довго, як вже додому йдемо, – дивує: як поїзд, що мчав на нас (себто вперед і прямо, а не назад чи вбік) не задавив оператора, що його знімав? Той поїзд, що на величезній швидкості мчав на бідолашного – ото, мабуть, набрався страху! – оператора… І як це він, цей залізний Змій-Горинич, летячи прямо на нас, в останню мить пролетів мимо? Нас пощадив чи що?

А пролетівши, зник удалині…

Разом з першими демонстраціями перших кінематографічних див у Росії відбулися і перші кінозйомки.

На травень 1896 року, коли закінчився дванадцятимісячний траур по несподівано померлому 49-річному імператорові Олександру III, була призначена коронація нового імператора – його старшого сина, 28-річного Миколи II. Коронацію за бажанням молодого царя вирішено було провести в Москві. (Микола II не любив свою столицю – помпезний, холодний і незатишний Санкт-Петербург.) Інша річ Москва – місто істинно руське, благочестиве і святе. Москва до приїзду нового володаря імперії прихорошувалася, всюди панував святковий настрій. Губернатор Москви, великий князь Сергій Олександрович, оголосив, що наступного дня після коронації нового государя-імператора відбудуться народні гуляння на Ходинському полі, під час яких будуть роздаватися царські дари – такого в імперії ще ніхто не пам’ятав.

Народ валом валив, змітаючи все на своєму шляху, на Ходинське поле – з надією отримати щедрі царські дари… Тисячні натовпи прибували не лише з ближніх сіл, а й навіть міст. До всього ж з нагоди коронації був виданий Всемилостивий маніфест, у якому оголошувалося, що в країні цілих три дні будуть вільними від роботи – теж небувалі для Росії вихідні. (У Маніфесті новий імператор, між іншим, оголошував амністію багатьом ув’язненим і звільнення від боргів та штрафів.)

Масові народні гуляння були призначені на 18 травня. На Ходинку на дві години дня мав прибути коронований Микола II з царицею Олександрою, а також запрошені високі особи й дипломати. (Для імператора та високих гостей міська влада навіть спорудила імператорський павільйон.) По краях поля було встановлено 150 прикрашених зеленим віттям наметів, де й планувалося роздавати царські щедроти. Поруч поставили двадцять яток, у яких мали пригощати пивом і вином. А вся площа, приблизно в один квадратний кілометр, була огороджена спеціальним парканом.

Але не звернули уваги, що Ходинка на той час майже вся була зрита траншеями та ровами – вона слугувала учбовим плацом для військ московського гарнізону. Бажаючі першими отримати царські дари ще звечора прибували на Ходинку і до ранку веселили себе й розігрівали – ніч була прохолодна – спиртним. За різними даними на плац-полі розміром один квадратний кілометр зібралося від п’ятисот тисяч до мільйона людей!

А зранку народ ще густішим натовпом посунув на й так переповнену Ходинку з криками: де тут роздають царські дари?… Подарунки (їх було приготовлено 400 тисяч) являли собою кульки з сайкою, шматком ковбаси, пряником, горіхами, льодяниками та емальованим кухлем з ініціалами імператора.

Вже о п’ятій ранку почалося стовпотворіння. Та таке, що над збіговиськом здіймалися клуби пари, що йшла від людей. У тому натовпі люди падали, по них сунув народ, давлячи всіх, хто не міг утриматися на ногах – крик, стогони, благання про допомогу, все потонуло в натовпі, як на дні морському. Поліція – 1800 чоловік – розгубилася і тільки збоку спостерігала за тим, що відбувалося на її очах. Натовп почав змітати намети і ятки, всі кинулись за кулька5ми і, потрапляючи під ноги тим, хто сунув позад них, у муках закінчували своє життя…

А тут ще пронеслася чутка, що дарунків на всіх не вистачить, але буцімто нові кульки підвезли вагонами, і там щасливці відхоплюють і по кілька кульків… Народ ошалілою юрбою ринувся на штурм вагонів – навіть ескадрон козаків, викликаний на підмогу, нічого не міг зробити. Люди, які мчали за дарунками, не врахували, що все поле порите траншеями та ровами, і падали у них десятками й сотнями. Піднятися вже не могли,