Валентин Лукіч Чемеріс - Ваші пальці пахнуть ладаном

адже по них мчали нові бажаючі отримати царські кульки5… Збивали з ніг і затоптували в землю навіть жінок з дітьми. (Пізніше, коли зберуть всі тіла, звернуть увагу, що в багатьох загиблих роздавлені ніздрі, роти, а вуха були забиті землею).

Виявився в натовпі і багач, такий собі Морозов – теж захотів – при його статках! – відхопити дармовий кульок імператора. Коли його скинули в яму, він кричав-благав, що дасть вісімнадцять тисяч тому, хто його порятує… Але хто міг йому простягнути руку допомоги, навіть якби й хотів?

Коли звістка про страшну трагедію на Ходинці дійшла до московської влади, на місце трагедії почали прибувати солдати, козаки, під’їздили вози, але… Люди в тій товкотнечі гинули десятками і сотнями – в ямах, напівроздавлені і напівзасипані землею, ще ворушилися тіла… Всі вже й не думали про царські дарунки – сотні возів перевезли в московські лікарні поранених, а роздавлені тіла – по моргах…

У результаті загальної паніки на Ходинці, за офіційними даними, загинуло 1389 чоловік і півтори тисячі отримали тяжкі поранення й каліцтва. За неофіційними даними загинуло від чотирьох до п’яти тисяч. Росія заціпеніла від жаху. Всі чекали, що новий цар-государ покарає винуватців і тих, хто влаштував такі «урочистості», але… Того ж вечора Микола II згідно з церемонією елегантно танцював кадриль у французького посла. А для заспокоєння москвичів велів другого дня видати кожній сім’ї, у якій був загиблий, по одній тисячі рублів…

Присланий у Росію братами Люм’єр оператор Камілл Серфа для знімання церемоніалу коронації, на Ходинку не потрапив – за що все життя потім дякуватиме долі, що вберегла його від наглої і страшної загибелі… Зате він зняв урочистості в Кремлі досить детально. Зйомки коронації Миколи II стали першою кінозйомкою в Росії і разом з тим одними з перших у світі зйомок актуальної політичної хроніки.

Микола II лишився задоволений кінохронікою, здійсненою оператором братів Люм’єр, і це стало початком особливого виду російської дореволюційної кінохроніки, так званої «царської хроніки», яка знімалася в Росії з 1896 по 1917 рік руськими кінооператорами. З 1908 року кінохроніка вже поширилася на всю Росію. Хоча й гальмувалася на перших порах. Люм’єр, який сподівався на монополію експлуатації винайденого ним кіноапарата, не продавав свою апаратуру, тож російські фотографи, які вирішили зайнятися кінохронікою, мали добувати апарати в інших підприємців і, зокрема, в англійців. Люм’єру не вдалося зберегти монополію, він продав свій патент, і в перші роки XX століття кінознімальні апарати можна було вільно купити в інших кінопромисловців, англійських та німецьких, причому значно удосконаленіші. Що, правда, перешкоджало розвиткові російської кінопромисловості на протязі досить довгого часу. Тоді ж як великі кінопідприємства Заходу захопили російський кіноринок, і тому в кінотеатрах Росії аж до 1908 року демонструвалися виключно фільми зарубіжні. Їх з часом на складах Росії зібралася значна кількість, вони продавалися вже із значною знижкою, а часом і віддавали їх у прокат. Так, у 1907-му виникла система кінопрокату. В Росії до початку війни 1914 року увесь оптовий прокат, майже все забезпечення країни кінофільмами було поділено між трьома фірмами – Пате, Ханжонкова і товариством «Тіман і Рейнгардт», під контролем яких функціонували так звані районні прокатні контори, кожна з яких за угодою обслуговувала кінотеатри кількох губерній.

Ось тоді й почав на перший план виходити Ханжонков, а разом з ним зароджувалося і російське кіновиробництво, і вітчизняний кіноринок. І на той час, як з’явиться в кіноательє Віра Холодна, вітчизняна кінопромисловість та виготовлення своїх фільмів у Росії були вже на підйомі.

Потрібна була лише зірка, королева «Великого німого» – своя зірка, своя королева.

І вона з’явилася…

Про кінематограф, що тоді швидко входив у життя, і про те, що Віруся їхня стане його королевою, в новорічному бабусиному ворожінні, звісно, нічого не було. Навіть і знаку на кіно в бабусиних віщуваннях не було – та бабуся й не допустила б – навіть у ворожінні – що її онука може стати якоюсь там… прости Господи, кіноактрисою. Не шалава ж вона вулична – в артистки тільки такі і йдуть, – а з глибоко шанованої і порядної родини.

А щодо «довгого-довгого життя» – так показувало ворожіння, – то його у Віри у новому столітті буде рівно 18 років з кількома місяцями…

Але недовгий вік Вірусі ворожіння відмовилося показувати. Та й для чого передчасно засмучувати добру родину.

Левченки були певні в одному непохитно: доля у їхньої Вірусі буде щасливою і, звичайно ж, довгою-довгою…

Бабуся підходила вночі до сонної онуки, хрестила її і шепотіла молитви:

«Господи Боже, стань ти мені в поміч! Не моїм духом – Божим духом, не моїми словами – Божими словами, а моїми губами!

Ти йдеш по Божому путі, по землі і по воді, ангели у тебе по боках, ти в Матері Божої у руках: Матінко Божа, візьміть Вірусю, одверніть од неї всі тяжкії муки! Поспіши у нас горе забрати і на сухі ліса і болота його розігнати!»

І під ранок підходила до Вірусі в ліжечку, хрестила її, святою водою кропила і знову молитви-заклинання шепотіла:

«Ішов Ісус Христос, святий Спаситель, а назустріч йому йшли з сущою Богородицею Святий Пантелеймон-зцілитель. Здибали вони Бога і питають: «Куди ти йдеш?» – «Іду до хрещеної Вірусеньки пристріт вимовляти! Пристріт-пристрітище, камінь-камінище, пристріт чоловічий, жіночий, парубочий… З чого ти взявся? Із поганих очей, із поганих думок. Ти засланий, ти насланий, ти годинний, ти хвилинний, ти одинокий – не я тебе вимовляю – усіх святих до помочі скликаю, тебе, пристрітище, вимовляю. Усі святі станьте хрещеній, молитвеній Вірусі на поміч молитвою!»

За народними уявленнями, пристріт – це хвороба, викликана чиїмось злим поглядом, тож від неї Вірусю у дитинстві старанно оберігали…

А тим часом…

А тим часом у родині Левченків життя у новому, 1900 році йшло своїм узвичаєним ходом, дотримуючись порядку, що його раз і назавжди ввела бабуся Катерина Володимирівна, крута й рішуча у встановленні будь-якого порядку. Але бабусі ніхто не перечив, i в сімейній ієрархії Левченків вона, звісно, займала найвищий щабель.

У 1905 році господиня Катерина Сергіївна чекала третю свою дитину (друга, після Віри, Надя, вже розмінювала дев’ятий свій годочок). Третю донечку (на тім не збиралися зупинятися обоє, Василь і Катерина, були ще молодими і любили дітей) Левченки вирішили назвати Софійкою.

Бабуся Катерина Володимирівна милостиво погодилася на таке ім’я майбутньої онуки (чомусь всі були певні, що народиться дівчинка, неодмінно дівчинка!).

Взагалі, бабуся Катерина Володимирівна, дама (ще дама, хоч уже й бабуся)