Андрій Анатолійович Кокотюха - Втікач із Бригідок

гвинтівки на ременях, не кваплячись брати напереваги й показувати явну ворожість. Клим ступив ближче, переключившись на несподіваних візитерів. Шацький посунув за ним, хоч час від часу озирався на Арсенича, котрий ніби ненароком прилаштував правицю на револьверній кобурі. Сам старшина лишився на місці, решта стрільців збіглися ззаду, та наперед не висувалися, напружено чекали в тилу.

— Мені це не подобається, пане Кошовий, — зачастив Йозеф, цмокаючи при цьому губами. — Навіть дуже. Щось мені підказує, ми тут зайві.

— То йдіть, — кинув через плече Клим.

— Куди?

— Женіть через поле. Бігом, поки не почалося.

— Та що має початися?

Аж тепер Кошовий розвернувся до Шацького всім корпусом.

— Або тікайте, або не каркайте під руку, — сказав навмисне грубо, не думаючи, образив друга чи ні.

— Зрозумійте правильно, пане Кошовий, — вів своє Йозеф. — Здається, ми з вами влізли не в свою справу.

— Коли ми з вами востаннє влазили в свою, можете згадати? — буркнув Клим.

Після того повернувся до автівки, втративши до скиглень та страхів Шацького інтерес, хоч усередині цілком поділяв його побоювання. Ні для кого не було секретом, що жандарми з початком війни взяли на себе роботу військової поліції та надійшли в розпорядження контррозвідки. Тож їхня поява на полігоні, який давно не був військовою частиною і в цей момент лише став тимчасовою базою українських стрільців, справді не обіцяла нічого хорошого.

Тим часом «протос» зупинився. Офіцер, судячи з усього — старший команди, підвівся, обсмикнув шинель і вийшов з машини. Двоє озброєних манліхерами жандармів, один із них — молодий опецькуватий унтер, інший — старший, худий вояк із прямим гострим носом й обвітреним лицем та щіточкою вусів, лишилися сидіти. Водій у чорній шкірянці та шоломі, який щільно облягав голову, підняв на лоба квадратні окуляри й завмер за кермом.

Осінній день враз задзвенів напругою.

Від неї, здалося Климові, почало гуснути повітря.

— Що тут відбувається? — запитав офіцер, і його ледь хрипатий голос чомусь нагадав каркання крука.

— Мені так само хочеться це знати, — голосно відповів Арсенич. — Ми розміщені тут з особистого дозволу військового коменданта. Просто зараз збираємося, на виконання відповідного розпорядження, повертатися маршем на Розділ, до місця розташування полку.

— Хто з вас старшина Арсенич? — каркнув офіцер.

— Я.

— Ви поїдете з нами. Маю наказ затримати вас і доставити до комендатури.

Кошовий не стримався — здригнувся. Поруч тихенько зойкнув Шацький. Арсенич далі зберігав спокій.

— З ким маю честь?

— Поручник Гастлер, — жандарм кинув два пальці до кашкета. — Інші питання потім. Підготуйтеся для подальшої розмови, у вас буде час подумати в машині.

— Якщо я з вами поїду, пане поручнику.

Сіпнулося віко.

Клим визнав Йозефову правоту. Тут закручувалося найгірше з того, що могло початися, коли військова поліція має намір арештувати бойового старшину в присутності його озброєних побратимів.

Знайшовши поглядом стрільця, за чиїм паском стирчав його револьвер, Кошовий закусив губу.

Повітря довкола наелектризувалося, мов перед грозою. Бог його знає, чим загрожує встрявання в конфлікт особисто йому. Не кажучи вже про Шацького, котрий, поклавши руку на серце, тут особа взагалі випадкова. І в разі чого Климові доведеться відповідати перед Естер та дітьми. Так чи інакше, він зробив крок убік, заступаючи дантиста, але той миттю вигулькнув з-за його спини: природна цікавість долала такий самий природний страх.

— Ви зобов’язані поїхати, пане Арсенич, — відчеканив Гастлер. — Інакше ваша поведінка визначається, як порушення військової дисципліни та й загалом статуту австрійської армії. Виглядає, ви, стрільці, починаєте забувати, що не є окремими підрозділами, а підпорядковані Генеральному штабу. Або виконуєте накази, які не обговорюються, або наслідки вам не сподобаються.

— Мені не подобаються ваші дії, — відчеканив старшина. — Чому я маю боятися наслідків? Невже це страшніше, ніж з боєм прориватися з російського оточення, втрачаючи побратимів на очах? Коли ви востаннє були на фронті, пане поручнику?

— У мене свій фронт.

— Тут, — Арсенич обвів рукою полігон і стрільців, котрі стояли півколом. — Ми визнаємо, що українські добровольці входять до австрійського війська. Та ви доводите, що армія воює не з москалями, а сама з собою. Бо ви, пане Гастлер, приїхали арештувати старшину саме австрійської армії. Хай на мені інша форма і служу я в окремому підрозділі, добровольчому курені. Нас мало посилали на смерть? Ми мало крові пролили на фронті?

— Мені відомі ваші бойові заслуги, — говорячи так, поручник ледь скривився, швидко опанувавши себе. — Не варто ними прикриватися зараз. Вони будуть враховані, якщо отримані про вас відомості не знайдуть підтвердження. Й не допоможуть, якщо все виявиться правдою. Кінець кінцем, про арешт ніхто не обмовився. Вам, Арсенич, навіть не наказують здати зброю.

— То накажіть.

На цих словах чотар та інші стрільці, котрі стояли між старшиною та машиною, мов по команді скинули гвинтівки з плечей, поки направивши дула в землю.

— Ви поводитеся неправильно, — мовив Гастлер. — Припиніть водевіль, давайте вирішимо все мирно. Інші можуть і повинні вирушати назад, до місця дислокації. Якщо ситуація проясниться, ви теж матимете змогу повернутися.

— Я не почув, у чому мене звинувачують.

— Я не маю повноважень говорити про такі речі тут, при всіх.

— Вам доведеться сказати, пане поручнику. Інакше доведеться їхати геть. У кращому разі.

— Отак? — у голосі Гастлера дзенькнув подив. — Ви мені погрожуєте? Офіцерові, який виконує службові обов’язки? Під час війни?

— Лише попереджаю. У мене десятки свідків того, що не було жодної погрози.

Климове віко сіпалося вже без упину. Шацький міцно стиснув його правий лікоть.

— Гаразд, — протягнув поручник. — У кращому разі мені доведеться їхати звідси, як розумію, без вас. Цікаво, що на мене чекає в гіршому разі.

— Накажу заарештувати всіх, а потім доповім своєму командуванню. Нехай далі вирішують усе на вищих, ніж у нас із вами, рівнях.

— Для вас, старшино, вищим рівнем тут і тепер є лише я. Востаннє пропоную припинити гарикатися й сісти в машину. Накажіть вашій варті відійти та взяти зброю на ремінь.

— Виконуйте, — сказав Арсенич.

Чотар зрозумів, до кого звертаються. Та послухав не відразу, витримав гонор, аж потім почепив пас на плече. Вояки зробили так само, але лишилися стояти на місці.

— Досить! — вигукнув Гастлер, якому урвався терпець. — Ким ви себе тут уявляєте! За кого ви маєте всіх нас! Ваші полки ліквідують, варто лиш захотіти! А привід ви даєте міцний, залізний! Напрошуєтесь давно, не лише ви осібно — всі! Розформують, розпустять, і то лиш початок! Дуже пощастить, якщо частину ваших добровольців не арештують і не відправлять у табори, як військових злочинців! Ви цього хочете, Арсенич? Обіцяю — ви це матимете! Марш у машину!

Під