Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

36

Озвалась перша пташка, чи спросоння, чи просто звикла вставати найраніше. Вона одразу збудила діда Люстія. Він легко звівся на ноги. Спина не боліла, й рубці майже зникли. Люстій тихенько вийшов з хатини. Тигр розлігся на всій призьбі, тільки хвіст звисав з неї. Із саду назустріч йшов ледачою ходою Сиволап. Принц Серпень спав, стиснувши в руці меч. Він миттю прокинувся і дивився, як дід йде до стайні з маленьким відерцем.

Серпень забув сон, що снився перед тим, хоч не було за чим жалкувати. Йому було прикро, що він не воїн, звиклий вдень і вночі пильнувати. Він не хотів бути тим воїном, який вбиває. Століттями в Королівстві не було ні битв, ні страт. Турніри лицарів – то було лише гарне видовище, і задля цього кувалася зброя, яка нікого не калічила. А також мечі для юних лицарів. Коли ті дорослішали, їхні мечі-охоронці втрачали силу, бо зникала потреба в охороні.

Сиволап сів перед принцом і почав умиватись.

– Ну як, вдалі лови?

Кіт коротко муркнув.

– Може, ти за ніч розучився говорити?

– Звісно, ні. Я чудово провів час, але на війні не до відпочинку. У вас, людей, є така приказка: «Коли гримлять гармати, ніхто не може спати». Ми могли піти ще вночі. Я чудово орієнтуюсь у темряві. До речі, я мав переговори з тутешніми котами. Вони сповнені бойового духу і готові прийти Королівству на допомогу. Піду будити тих сплюхів.

Поснідавши, вирушили в дорогу. Уже світало. Дід хотів дати харчів, але усі чемно відмовились. Люстій вивів їх попід тинами до яру, на дні якого протікав слабенький потічок, і довго пояснював, куди їм треба звертати. А потім вони присіли, щоб попрощатись.

– Коли я жив у Серединному світі, – сказав старий, – то зробив вчинок, через який не зміг потрапити до Королівства. Тричі пробував і тричі вертався в останню мить. Навіть змінив собі ім'я, щоб позбутись неприємних споминів. Врешті осів тут, на перехресті світів.

– Що ж це за вчинок? – спитав тигр.

Старий посміхнувся і пригрозив пальцем:

– О, я здогадувався, що ти вмієш розмовляти! І кіт також. Ні, друзі, я нікого не вбив і не зрадив. Я просто зневірився в тому, що книжка, яку я написав, буде комусь потрібна. А ще більше боявся, щоб вона не зашкодила іншим. Я спалив її. Тому кожного разу, коли я зупинявся перед дверима Королівства, мене наче щось зв'язувало. Я відчував, що недостойний ступити на цю землю. Нехай вона залишиться мрією мого життя...

– У нас кажуть, – мовив Марко, – що книжка мусить вистоятись, як добре вино.

– А у нас, – докинув Мортіус, – римський поет Горацій писав, що книжка мусить дев'ять років полежати, перш ніж потрапити до читача. Правда, я щось не зустрічав письменника, який би чекав так довго.

– Ви шкодуєте за спаленою книжкою? –спитав Серпень.

– Я досі пам'ятаю її слово в слово.

Марко зітхнув:

– Із Королівства вивезено усі архіви. Я сам бачив. Книги, що не мають у собі державних таємниць, просто спалюють. Багато бібліотекарів загинуло у вогні, рятуючи книги. Але я не думаю, що ви винні. Це ваша книга.

– Я б цим так не переймався, синку, якби зумів забути книгу. Вона надто сумна. Ти вилікував мою спину, може, у тебе знайдеться зілля, що допоможе мені навіки забути цю прокляту книгу? Я б не зміг прийти з нею до Королівства. Єдиний лік, який я знаю, це...

–...смерть, – підказав Серпень. – Я майже знаю, що воно таке.

– Якби я прочитав вам книгу... Вона починається словами: «Я не лічив ні днів, ні ночей, бо їх більше не було. Знавісніла Орда темною хмарою вкрила нашу землю і вбила усіх, кого я любив. Тепер мені немає кого любити...» Це – правда.

Очі в діда погасли, він ще більше згорбився. Він розумів, що в його супутників не буде ні часу, ні сил, щоб його вислухати. На тому вони й розпрощались.

Отакий дивний дід стрінувся їм у Граничному світі, де люди не вміли ні читати, ні писати, але, можливо, ще не розучились слухати.

Сонце зійшло, коли наші мандрівники до Королівства вийшли на пагорб, звідки побачили Замок. При вранішньому світлі навіть напівзруйновані вежі виглядали ніби вмоченими у золото.

– Я чую запах диму, – сахнувся тигр. – Це погано, таточку?

– Не конче, – заспокоїв його Мортіус. – Може, до Замку прибились туристи і готують собі сніданок. Оті, знаєш, що подорожують із наметами на спині, наче слимаки. Краще подорожувати так, як ми, без зайвих клопотів. Буде швидше. Хоча в підземеллі я гадав, що ось-ось побачу Королівство. Але минув день, потім ніч. Спочатку я вів вас, тепер – ви мене. Нехай... Тільки б нарешті кудись прийти і сісти, як то кажуть, на твердій землі. Але, мабуть, доведеться ще допомагати завойовувати трон, битись із крутиголовцями...

– Заждіть, ми ще нікуди не потрапили, – обірвав його Серпень. – Не думаю, щоб це було так легко, як відчинити хвіртку в сад.

– Звісно, звісно! – закивав головою Мортіус. – Хай йому грець! Подивіться, який краєвид, який простір! Такого в місті не побачиш, а я прожив там ціле життя. І чому я не оселився десь ближче до природи? Тигрисик мав би де побігати...

Він ще щось говорив, але тільки Колобок дослухав його до кінця.

37

До Замку було не далеко і не близько. Якби не спинатися на пагорб та не ховатися в кущах, Люцина дійшла б за півгодини. Її ніхто не шукав, але вона вважалась підозрілою особою з іншого світу й лише за це могла потрапити за грати. Це було важко зрозуміти дівчинці, котра не їздила за кордон і не мала жодних документів. У чужій країні її теж би посадили за грати.

Отож, вона попрощалась із доброю неписьменною бабусею й врешті дійшла до підніжжя Замкової гори, порослої кущами терну та шипшини. Внизу протікав струмочок. Люцина нахилилася над ним і вмилася м'якою чистою водою, а на додачу витягла зі струмка кілька сухих гілляк, щоб розчистити русло. Перш ніж перестрибнути через воду, вона озирнулася, чи ніхто за нею не стежить, бо щось таке їй здалося.

– А. це ти! – сказала Люцина до старої верби, що росла