Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

ніхто не живе, окрім привидів та павуків. Вона подивилась у інший бік: рівнина, поля й дорога. Скільки Люцина не вдивлялась, але не побачила на обрії більше нічого. Дівчинка відчула, що цим видовищем весь її ентузіазм вичерпався. Сіла просто на поміст й зажурилась. Якби ж то знати, в який бік іти! Вона згадала про книжку і розкрила її навмання.

– Невже ти мені не допоможеш? Скажи хоч щось. Будь ласка!

Цього разу гноми з'явились і взялись до роботи. «Граничний світ, – прочитала вона, – землі, що розділяють Серединний світ і Королівство. Місцевість за давніх часів була болотяна, а нині – засушлива. Будь-якої пори року бувають густі тумани, що роблять прибульців цілком безпорадними...»

– Може, це Граничний світ? – сказала Люцина вголос. Як же я сюди потрапила так швидко?

«Між Серединним світом і Граничним не існує жодних комунікацій. Потрапляють туди випадково...»

– Це – правда.

«Населення дуже мало, і воно давно перебуває під контролем крутиголовців. Жителі Граничного світу практично неписьменні і вбогі...»

Люцина могла прочитати лише окремі рядки. Гноми ніби збиткувались над нею, відкриваючи не весь текст. Коли дівчинка була зовсім малою, то подібним чином замітала хату, залишаючи після себе окремі латки сміття.

«Єдиною примітною архітектурною спорудою в граничному світі є Замок, побудований... (Зрештою, байдуже, ким і коли.) Нині не має власника. Служить для переходу в Серединний світ та Королівство...»

Книжка закрилась сама.

– Дуже дякую! Ти мене потішила! – саркастично мовила Люцина. – Зрештою, як казав Чеширський кіт: «Куди-небудь, а прийдеш». Піду до цього Замку, знайду підземний хід, а якщо він завалився, розкопаю. Як усе це нагадує сон! Може, це справді мені сниться? Тоді мені нічого не загрожує. Нікого ще не з'їли і не вбили уві сні.

Звісно, Люцину трохи ображало, що книжкові гноми їй не довіряють, але тепер вона мала поважніші справи – вибратись звідси. Замок стояв на перехресті світів, отже треба було йти до нього. Якби можна було зазирнути в Королівство бодай одним оком!

Дівчинка обережно зійшла східцями з вежі. Може, то була пожежна вежа, може, вартова. Вона б назвала її Вежею Просвітління Розуму. Подібні назви давали своїм спорудам японці.

А потім пішла вулицею в напрямку Замку. У будинках жили люди, було чути їхні голоси, але Люцина уже встигла розчаруватись у людях за цей день. Ніхто не допоміг їй, крім того малого хіпі з автобуса, Спрячика. Якби допомога прийшла раніше, її б не занесло в Граничний світ. Вона навіть не думала, що цієї ночі, можливо, доведеться ночувати в Замку серед привидів. По правді, Люцина не дуже боялась привидів. Іноді навіть шкодувала: скільки ж ото треба зусиль, щоб матеріалізуватись. Головне – знайти вірний шлях додому і йти ним до кінця, не зважаючи ні на що.

Саме містечко було схоже на передмістя. Сади, городи, багато напіврозвалених будинків. Люцина вийшла на роздоріжжя, і Замок, як на лихо, сховався від неї. Вона розгубилася, але тут побачила стареньку з відром води. Доля дала їй шанс.

– Дозвольте, я вам допоможу! – запропонувала Люцина.

Бабуся важко дихала, аж щось хрипіло в грудях.

– Дякую тобі, дитинко! Мені недалечко.

– У вас теж немає води в місті, як у нас? – спитала вона, беручись за дужку емальованого відра. – Бо в нас по три дні не буває.

– Звідки ж ти, пташко?

– Зі Львова.

– У гості до когось приїхала?

– Сіла не в той автобус.

– Ой, біда! Ходи до мене, поїси. У нас автобуси, як їздять раз на тиждень, то й добре.

– А чому ніде людей не видно?

– Що їм по вулиці ходити? І тобі не раджу. Стражники зустрінуть, почнуть допитуватись...

– Які стражники? – не второпала дівчинка.

– Ти що, не тутешня?

Бабуся, видно, недочувала.

– Я заблукала.

– От ми й прийшли. Занеси відро, коли твоя ласка, до сіней.

Бабуся жила в маленькій хатинці з густим садом довкола. Усе тут скрипіло: сходи, двері й підлога. Але було чистенько й затишно. Люцину посадовили за стіл. Бабуся внесла млинці, варення, потім яєшню, хліб. Видно було, що живе вона на маленьку пенсію. Люцині жаль було об'їдати бабусю.

– Дайте, я вам ще щось допоможу!

– Та що ти, що ти! – замахала руками бабуся. – Відпочивай!

– Я мушу йти.

– Куди ж ти, голубонько, підеш? Уже вечоріє.

– До Замку. А там, – зітхнула Люцина, – начебто є дорога до мого дому. Боюсь, мама завтра приїде, а мене немає...

Бабуся якось дивно глянула на Люцину і спитала:

– Ти не тутешня?

– Я ж вам казала! Я зі Львова.

– Нам велено про всіх чужих повідомляти. Але за двадцять літ ніхто не допоміг мені принести води. Ти добра дитина. Я нікому не скажу, що ти була тут.

– Дякую, – знизала плечима Люцина. – Я тут не затримаюся.

– Я тобі покажу стежечку, аби тебе ніхто не спиняв. Нею швидко потрапиш до Замку. А звідти вже – до Королівства. Туди пускають своїх.

– А ви там були?

Люцина не мала сили переконувати стареньку, що вона не з Королівства.

– Де вже мені! Я ж ні писати, ні читати не вмію.

– Там би вас абабигаламаги навчили. Я б теж вас могла навчити, але, на жаль, не маю часу.

– Може, ти мені напишеш якусь букву? Я б на неї дивилась... Колись у дитинстві я бачила букви. Вони такі гарні!

– Добре. А де вам написати?

– Ось тут під килимком, на стіні.

Стара відгорнула вицвілий килимок із лебедями.

– Дайте мені вуглика з печі, тоді зможете стерти букви, коли захочете.

Люцина замислилась, що їй написати, аби гідно представити в Граничному світі літери своєї мови. Чи написати якесь слово? Але слова могли б розповісти про неї стражникам. Тому вона написала усього три літери: А, Я – першу і останню, а під ними ще ту, якої немає в жодній іншій мові – Ї. Вона б написала усю абетку, але та не вмістилася б під килимком.

– Це – перша літера, А, – пояснила вона.

– А, – прочитала бабуся.

– А це – остання, Я.

– Я.

– А під ними – Ї. Нею починається слово «Їжак».

– Їжак. Ї.

– А тепер повторіть: А, Я, Ї.

– А, Я, Ї.

–