Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

над самою водою і могла цілий день дивитись у неї, наче в дзеркало. – Яка ж ти гарна!

Вона не мала часу на перепочинок, бо наставав вечір, але верба оточила її усіма гілками, ніби не хотіла від себе відпускати. Люцина подумала, що вже ніколи не побачить ні бабусі, ні струмка, ні верби, і їй стало сумно. Вітерець перебігся листям, і воно залопотіло, з одного боку сріблясте, а з іншого – зелене. Не знати чому в неї вирвалось:

– Верба – яра.

Вітерець низько нахилив гілки, й вона опинилась ніби у зеленій кімнаті. Тоді дівчинка згадала казку, звідки були ці слова, і вимовила урочисто:

– Вербо-яра, розчинися, Ганна-панна йде!

Звісно, вона не була Ганною, але так звали її бабусю. Однак стовбур розчахнувся перед нею, наче штори на вікні. Хвилинку Люцина стояла, остовпіла від подиву, а потім обережно зазирнула всередину дупла. На дні його, на купі торішнього листя лежало біле яйце, трохи більше за куряче, й сліпуче сяяло в напівтемряві. Дівчинка взяла його в руки й спитала:

– Це – мені?

Верба знову зсунулася. Ніхто б не подумав, що в ній є двері.

– Дякую! – сказала Люцина, кладучи яйце у торбинку, попередньо обмотавши його носовичком.

«Якби я знала, що з ним робити», – подумала вона і спробувала розгорнути «Енциклопедію Королівства», але та невдоволено забурчала, і щось вкололо її за палець.

– Можна подумати, що я дуже часто звертаюсь за порадою! – образилась Люцина. – Добре, що інші книжки чемніші, а то б я розучилась читати.

Вона помахала рукою вербі і струмкові й почала підійматися на пагорб. Не було там стежки ні нової, ні старої, бо йшла вона з протилежного від воріт боку. Містечко виглядало зовсім маленьким, і з нього вела дорога невідомо куди, а вздовж неї паслись корови. Десь зо п'ять корів, чорно-білих, як її кіт Фелікс. Десь на обрії прозирало село.

«Зате тут свіже повітря», – втішила себе Люцина. Як міська жителька, вона могла це оцінити. Та й справжній замок вона бачила вперше. На її думку, так і мав виглядати замок, що дожив до нинішніх часів. Вітри, дощі, сніги продірявили дах, а чіпкі пагони ожини та стебла бузини порозвалювали мури. Втім, не знайшлося пролому в стіні, через який вона могла б непомітно потрапити на внутрішнє подвір'я. Люцині довелося продиратися крізь кропиву й павутиння, а всіляка комашня була для неї страшніша від крутиголовців, яких вона не знала. Нарешті вона ступила на кам'яну стежку, що вела до брами, від якої залишилось два стовпи і кілька гаків.

Власне, перед нею був палац, а не фортеця, обведений муром, щоб дітлахи не лазили в сад по яблука та груші. Від самого саду залишилось кілька напівусохлих старезних дерев. Подвір'я було викладене пощербленими плитами. У глибині його височів дім без жодної цілої шибки. Дорослий би, певно, довго вагався, чи варто туди йти самому, але діти набагато сміливіші. Люцина вже доходила до сходів, коли над її головою пролетіло щось важке. Вона аж присіла і підповзла до колони, половина якої лежала в траві. Шелестячи усіма сторінками, на землю впала книжка, потім ще одна. Із будинку долинали дикі звуки: не то сміх, не то вереск. Хто б там не розважався, однак для привидів було ще зарано. Одна з книжок впала Люцині просто під ноги. То були вірші якоюсь іноземною мовою, здається, італійською. Тільки варвари могли так обходитися з книжками. Зрештою, книжка нічого не варта для того, хто не вміє читати. Цікаво тільки, як вони оплачують рахунки за телефон та електрику? Люцина не боялась. У Замку могли бути дітиська, погані, невиховані, але ще не цілком пропащі, що набрели на покинуту бібліотеку. Вона обережно витерла книжку й поклала в торбинку поруч з «Енциклопедією». Може, не посваряться.

Двері, що ледь тримались на завісах, були прочинені. Люцина опинилась у напівтемному залі з величезним каміном. Підлогу вкривав товстий шар пилюки, на якій відбилося повно людських слідів. Люцина сказала:

– Мене нема!

Одного разу це її вже порятувало. Звідкись долинуло глухе виття. У камін посипались спочатку рештки воронячих гнізд, тоді сажа, а наостанок гепнулось щось дуже велике й живе.

– Швидше, Руженко! Я вже на місці! – заверещала істота. – Який клас! Просто Німбус 2000. Спускайся, не бійся!

Знову щось гупнуло й ойкнуло.

– Хай йому біс! – сказала друга відьма. – Зазвичай у незнайомі комини я першим пускаю свого Барсика. Не врахувала того, що за зиму трохи розповніла.

– Все одно – клас! Прочистили – тепер можемо запалити сміття. Повелителю не сподобається, якщо димітиме.

– Може, там ще хтось у комині? Ото буде потіха! Маєш сірники?

Відьма задерла спідницю, під якою були довгі штани й витягла з кишені коробку сірників.

– Треба кавалок паперу.

– Пошукай надворі. Тих книжок ніхто не рахував.

За хвилю, лишаючи за собою чорні сліди, відьма повернулась зі жмутом вирваних сторінок. Найгірший дикун із племені канібалів, напевно, б так не сяяв, як вона.

– Якби в мене була дача, я би щосуботи палила бодай одну книжечку на свіжому повітрі! Набридло дивитись, так ніби в нас немає нюху...

– Є, та не той, Федорко! У мене, приміром, дуже гострий нюх. Ти, може, й не чуєш людського духу отут, а я чую...

– Хіба ж ми не люди, Руженко? Таке скажеш!

– Ми кращі за людей, бо вони нас бояться. Давай за роботу. Певно, ще підмести треба.

– Хоч закляття промов для годиться!

– Ет! – махнула рукою Федора. – Треба берегти сили.

Задушливий дим повалив із каміна.

– Тяги нема, не бачиш?

– Було самій розпалювати!

Люцина теж почала душитися й відійшла, але так, щоб бути поближче до дверей. Здається, ті брудні, наче сажотруси, відьми шукали її в автобусі. Зі сходів спускалася третя відьма, дуже товста і навіть добродушна на вигляд. У руці вона тримала кошик, в якому щось вовтузилось і бурчало.

– Тихо, маленький, тихо! У мамусі тобі буде добре...

І тут же лице їй перекривила злісна гримаса:

– Хто вам дозволив?!

Одна з відьом одразу стрибнула в камін і почала затоптувати вогонь, власне, дим.

Друга почала виправдовуватись:

– Ми, пані Малґосю, хотіли комин прочистити...

– Дурепи! Чи я вам дозволяла? Марш нагору! Ви сюди не прибирати приїхали!

– А що ж тоді? – писнула Ружена, притискаючи до себе помело.

–