Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

б сказала — довелося б просити тримати все в таємниці від Ніка й Декстера, а це було б несправедливо щодо тебе.

Ширлі кивнула:

— Розумію. Дякую. — Раптом помітила щось в іншому кутку зали. — Треба йти, — додала вона.

Зиркнувши в той бік, Тамара побачила Ніка, що кликав дружину до дверей.

За ним стояло двоє чоловіків у чорних костюмах і темних окулярах. Вочевидь охоронці, але чиї?

Тамара простежила за Ширлі.

Нік щось енергійно пояснював асистентові. Щойно Ширлі приєдналась до нього, він узяв її за руку й повів до входу.

Наступної ж миті увійшов Генерал.

Тамара ніколи не бачила чадського президента наживо, але упізнала з фотографій. Це був темношкірий кремезний чоловік під шістдесят, з голеною головою. Європейський діловий костюм, масивні золоті персні. Лідера супроводжувала група людей.

Усміхнений і веселий, він потиснув Нікові руку, відмовився від келиха шампанського в офіціанта й передав Ширлі невеличкий пакуночок у подарунковій обгортці.

Відтак затягнув англійською:

— Happy birthday to you...

На другому рядку приєднався весь його почет:

— Happy birthday to you...

Генерал обвів вичікувальним поглядом залу, і, зрозумівши натяк, з ними заспівала й решта присутніх:

— Happy birthday dear Shirley...

Підлаштувавшись під спів, вступили музиканти.

І ось уже вся зала підхопила:

— Happy birthday to you!

І поаплодувала сама собі.

«Ну, — відзначила Тамара, — тримати аудиторію він точно вміє».

Ширлі спитала:

— Можна відкрити подарунок?

— Звісно, відкривайте! — промовив Генерал. — Хочу подивитися, чи вам сподобається.

«Ніби вона скаже щось інше», — подумала Тамара.

Перехопивши погляд Каріма, що змовницьки дивився на неї, вона відразу ж здогадалася, що там. Ширлі підняла книжку.

— Ох, чудово! — сказала вона. — Збірка віршів моєї улюбленої арабської поетеси аль Ханси в англійському перекладі! Дякую, пане президенте.

— Я чув про ваше захоплення поезією, — мовив Генерал. — Й аль Ханса — одна з небагатьох жінок, які опанували це мистецтво.

— Гарний вибір.

Генерал зрадів.

— Тільки мушу попередити, що вірші тут переважно сумні — скорботні елегії, — сказав він.

— Найкращі вірші часом сумні, чи не так, пане президенте?

— Безперечно. — Він узяв Ніка під руку й відвів убік: — Якщо ваша ласка, пане посол, на кілька слів.

— Авжеж, — погодився Нік, і вони тихенько загомоніли.

Ширлі не розгубилася: обернулася до гостей, показуючи їм книжку. Своєї ролі в підготовці подарунка Тамара не виказала. Колись, як настане час, може, й розповість Ширлі.

Поговоривши з Ніком п’ять хвилин, Генерал пішов. Вечірка ще більше пожвавилася. Усіх неабияк запалило те, що на святкування завітав сам президент.

Нік здався Тамарі дещо засмученим, і вона замислилася, що такого міг сказати йому Генерал.

Перетнувшись із Дрю, розповіла про свою розмову з Баширом.

— Насправді я не відкрила для нього нічого, — мовила вона. — Звісно, щось міг і рознюхати, але це раут в посольстві, тут нічого не вдієш.

Дрю відповів:

— Дякую, що попередила, та не думаю, що варто хвилюватися.

З ним була його наречена, Аннетт Сесіль, котра служила в британському посольстві у Нджамені. Вона сказала:

— Потім ми їдемо в бар «Візу». Хочеш із нами?

— Можливо, якщо вдасться втекти. Дякую.

Перехопивши погляд Ширлі, Тамара побачила, що та сама не своя.

Що могло зіпсувати їй свято? Підійшла й спитала:

— Що сталося?

— Пам’ятаєш, я розповідала тобі, як Генерал погодився підтримати резолюцію президентки Ґрін щодо продажу зброї?

— Так. Нік іще дуже зрадів.

— Так ось, Генерал прийшов сказати, що передумав.

— Бляха. Що могло вплинути на таке рішення?

— Нік спробував був дізнатися, та Генерал ухилився від відповіді.

— Президентка Ґрін могла чимось образити Генерала?

— Намагаємося це з’ясувати.

Черговий гість узявся дякувати за вечір Ширлі. Люди потроху розходилися.

До Тамари підійшов Карім.

— Ви дали дуже слушну пораду щодо подарунка! — сказав він. — Дякую.

— Прошу. Всі так зраділи візиту Генерала.

— Ще побачимося за кілька днів. Ми ж ідемо на каву.

Він уже збирався йти, коли вона його перепинила:

— Каріме, вам відомо про все, що коїться в місті.

Йому це полестило.

— Ну, можливо, не все...

— Генерал відмовився голосувати за резолюцію президентки Ґрін, і ми ніяк не доберемо чому, бо спершу він висловив згоду. Ви знаєте, що могло змінити його думку?

— Так, — відповів Карім, однак докладніше не пояснив.

— Ніку було б корисно це знати.

— Запитайте в китайського посла.

Ось воно що. Карім піддався. Тамара тиснула далі.

— Звичайно, я розумію, що Китай резолюції не підтримає. Але як він міг вплинути, щоб наш вірний союзник змінив сторону?

Пучкою великого пальця Карім потер по кінчиках решти, показуючи міжнародний жест на позначення грошей. Тамара спитала:

— Його підкупили?

Карім похитав головою.

— Що тоді?

Уникнути відповіді Карім не міг, інакше здавалося б, ніби він лише вдає, що все знає.

— Ось уже понад рік, — обережно повів він, — китайці розробляють план каналу, який з’єднає річку Конґо з озером Чад. Це буде найбільший інфраструктурний проект у світовій історії.

— Я про нього чула. Що далі?

— Якщо ми підтримаємо американську резолюцію, китайці відмовляться від розробки.

— Ага, — кивнула Тамара. — Це все пояснює.

Карім сказав:

— Генерал має грандіозні плани на канал.

«Це природно, — подумала Тамара. — Він врятує мільйони життів і змінить Чад».

Одначе такі проекти можна використовувати задля політичного тиску, і в цьому не було нічого дивного або незвичного. Інші країни, зокрема й США, часто посилювали свій вплив саме через гуманітарні програми та інвестиції. Так уже склалося.

Але послові було необхідно це знати.

— Тільки не кажіть, що почули від мене, — підморгнув Тамарі Карім і пішов геть.

Вона взялася шукати Декстера або ще когось із керівництва ЦРУ, щоб доповісти, але всі вже пішли.

Аж тут до неї підступив Таб.

— Дякую за чудовий вечір, — промовив він гучно і додав тихіше: — Пригадуєш, що ти казала мені годину тому?

— Що?

— Ти сказала: «Я тебе обожнюю, але наразі забирайся».

Їй стало соромно.

— Вибач. Я рознервувалася через вечірку.

«І через тебе».

— Не треба вибачатися. Повечеряємо?

— Я б з радістю, але разом іти не можна.

— Тоді де зустрінемося?

— Можеш забрати мене з бару «Візу»? Збираюся туди з Дрю та Аннетт.

— Звичайно.

— Тільки