Ганна Хома - Львів. Вишні. Дощі

class="p1">— Витанцювала душу, дівко? — Старенька бабця тицьнула вузлуватим пальцем в дівчину в білій довгій сукні, що підстреленою птахою впала просто на запилений тротуар.

Молодик розвів руками. Стара осудливо похитала головою, але, помітивши дивну рогату тінь, що чорною марою вигиналась з-під ніг білявого хлопця, налякано перехрестилась, тричі сплюнула собі через ліве плече й швидко почовгала в інший бік.

Левко скинув із себе вишиванку, одягнуту навиворіт, вивернув та одягнув уже правильно. Закинув наплічник на спину, в якому жалібно дзенькнула пляшка з настоянкою, й поглянув на місце, де лежала русявка. Бруківка жадібно обіймала кам’яними руками молочне тіло, намагаючись всотати його в свої глибини. Біля дівчини лежав зубастий дерев’яний гребінь, вишкіреною вовчою пащею поблискуючи на сірому камінні. Візьми себе в руки, хлопче! Левко не втримався та ще раз торкнувся звабних вишневих вуст.

На сусідній вулиці в руках напівоголених худорлявих хлопців, з ніг до голови вимащених жирною олією, спалахнуло живе полум’я, і воно відбилося в блакитних очах пристрасним жертовним вогнем.

— Знала б вона, наскільки права. — Чугайстер підняв гребінь, здмухнув з нього сірий пил і закинув у наплічник. І, наче це було потрібним сигналом, линула злива. Сіро-чорне розгніване небо ревіло й переливалось через край бурхливими хвилями, намагаючись затопити місто. Хлопець змахнув з очей мокрі пасма, підвівся та озирнувся навсібіч. Містяни ховались під дашками будинків, забігали в під’їзди, відкривали кольорові парасольки. Над бруківкою під акомпанемент дощу линула журлива пісня неба, що оплакувало доньку кам’яних верб.

* * *

Юстина прокинулась вдома. Схопилась на ліжку й довго не могла віддихатись. Це був сон? Це просто наснилось? Нічого ж не було, правда? Правда? Погляд ковзнув нижче, вихоплюючи аркуш паперу, затиснутий в руці. Дівчина піднесла його ближче. Пальці тремтіли, але запалені очі бачили добре. Чітким почерком там було написано:

«Я запам’ятав тебе, мавко. Одного дня я повернусь до Львова. Дочекайся мене і… ти ще раз зі мною потанцюєш?»

Львів тепло дихав свіжозвареною кавою, запрошуючи на ранкову прогулянку. У прочинене вікно заглядали цікаві гілки, на яких наливались соком стиглі морелі. Сонячні промені весело витанцьовували на краєчку ліжка, облюбувавши собі пухкеньку подушку. Аркуш випав з ослаблих пальців. Дівчина сховала обличчя в долонях. Важкі русяві кучері затулили світ, плечі беззвучно здригались, а губи, які ще пам’ятали терпкі поцілунки, шепотіли:

— Потанцюю. Ти знаєш, що потанцюю.

Наталя Лапіна

Зустріти Анжелу

Ненавиджу мобільні телефони. Мій завжди починає дзвонити, коли я збираюся виходити з маршрутки, або розплачуюсь у магазині, або під час наради. Або так, як зараз.

Я саме замовляла піцу біля каси в «Челентано», а він співав і співав голосно та довго, бо ж я не могла одразу розстебнути блискавку на сумці й відшукати його між блокнотом, косметичкою, гаманцем, пачкою вологих серветок, ручкою і ключами. Поки там порпалася, телефон змовк. Я вирішила передзвонити пізніше, за столиком. Та ледь дійшла до нього, як мій мобільний знову прокинувся. Ще стоячи, знайшла його. Поглянула на диcплей.

Анжела. Господи, це Анжела Балах!

Поетеса, есеїстка, найактивніший член нашої літературної студії. І найяскравіша модниця. Друкується під псевдонімом Анжела Зірка.

Передчуваючи недобре, я сіла і аж тоді натиснула зелену кнопку.

— Ти чого трубку не береш? — бадьоро спитав голос Анжели.

— Я в кафе і зараз саме…

— Ти вже у Львові?

— Так.

— Я завтра також приїду!

Я зітхнула. Анжела ж заявила:

— То маєш мене зустріти.

— Я?

— Ти ж там усе знаєш, а я їду вперше. Навіть не знаю, в який бік з вокзалу йти. І взагалі.

— А жити де збираєшся? — Я спитала про це спокійно, бо знала, що в моєму хостелі на час Форуму вільних місць немає.

— Забронювала кімнатку в готелі.

Вона назвала адресу. Я знаю цей готель — неподалік від оперного, зупинялась там у свій найперший приїзд до Львова.

— То прекрасне місце! Біля вокзалу візьмеш таксі, довезе без проблем. Я дам тобі но…

— На таксі дорого. Краще ти мене зустрінеш і доїдемо маршруткою. Потім проведеш на Форум. У мене запрошення. Виступатиму на Ночі поезії. Чи поетичній ночі?

— Завтра я зайнята. Презентація, дві автограф-сесії та ще й…

— Але ж не з самого ранку? А мій потяг прибуде о сьомій. О сьомій п’ятнадцять. Ти всюди встигнеш.

Мені принесли каву. Я кивнула офіціантці, тому не встигла нічого відповісти, й Анжела цілковито перехопила ініціативу:

— Коротше, у мене немає часу, я вже на вокзалі. І батарейка сідає. Чекай мене о сьомій. О сьомій п’ятнадцять. П’ятий вагон. Здається, п’ятий. Цілую. До зустрічі.

Я послухала тишу, тримаючи телефон біля вуха, потім поклала його на стіл, витягла блокнот й записала на завтра:

7:15. Вокзал. Зустріти Анжелу.

Потім приречено зітхнула. Я сподівалась, що саме цей візит до Львова буде мій і тільки мій. Я заслужила на це. У мене давно не було не тільки відпустки, а й повноцінних вихідних. І ось — маю. Анжелу та ранковий вокзал.

Де б Анжела Балах не з’являлась, вона завжди номер перший. Зірка. І ще — несподівана й шалена.

От хоч би мій останній день народження. Вона зателефонувала зранку, привітала і раптом:

— Зараз я до тебе приїду. Із сюрпризом.

Знаючи її сюрпризи, я заблагала:

— Тільки не треба сюрпризів! Або скажи — який.

— Ні-ні-ні! Що ж це за сюрприз, якщо скажу?

— Тоді не даруй.

— Ні! Подарую! — і дала відбій.

Я поспішала на роботу, вже на порозі квартири, в куртці й береті, побачила свій несподіваний подарунок.

Анжела, сяючи як нова копійка, тримала в руках коробку з-під туфель. Звідти несміливо визирало чорне жовтооке кошенятко.

— Вітаю тебе з днем народження, — урочисто проголосила наша поетка і тицьнула мені коробку. З її плеча звалилась велика руда сумка. На той час і сама Анжела була яскраво-рудою. — Тримай-тримай, а то в мене все падає!

Довелось тримати.

— Дякую. Тільки ти ж знаєш, у мене алергія.

— Хіба на котів? — струснула вона яскраво-червоним волоссям. — Ти ж казала — на тютюн.

— І на тютюн також.

— Та ти поглянь лише, який він милий!

— Вибач, але я не можу його взяти…

— Я так старалась, несла тобі, везла маршруткою. Думаєш, легко?

— Де ти його взяла?

— Підкинули. — Анжела явно збиралась іти, залишивши мені кошеня.

— А тепер ти хочеш його мені підкинути? Вибачай, це твоя доля. Саме твоя.

Але панна Балах була вже на сходах:

— Не можу я з ним на роботі з’явитись. Хай перебуде в твоїй квартирі. Увечері заберу!

Звісно, того ж дня захворів її брат. До