Аврора Лимонова - Академія Міста Химер, Аврора Лимонова

До слуху долинуло хмикання чи то Лаури, чи то Рути — хмикали вони однаково противно, що не розрізнити.

— Так, все. Тепер моя черга, — потягнувся до меча Ріаган.

Але Майя відступила.

— Ще раз, — заявила вона.

— Чого? Це буде третій раз! — насупився хлопець.

— А тобі шкода? — гостро глянула на нього Майя.

— Нехай, — підтримав її Тит.

Майя вдячно посміхнулася воїну, стиснула меч і стала зручніше. Не мала часу сумніватися. Вона не збиралася поступатися нахабному Ріагану. Як і виправдовувати очікування зарозумілої багачки. І немов відчувши наміри дівчини, її магія відгукнулася і почала наповнювати тіло. Підіймати силу, що йшла десь із неусвідомленої глибини. Знайомий потік магії знову погрожувало знести Майю. Але дівчина вже вирішила не стримувати його. Їй треба дістати ціль.

Майя вдихнула, чекала, коли енергія наповнить її. Магія з рук почала вливатися в меч, наповнюючи магічне коло. Дівчина занесла клинок, не помітивши, що потік вийшов за краї заклинання. Немов пролився з переповненої чаші, і магія заповнила інші магічні кола.

«Тільки долети!» — наказала Майя, цілячись в перегородку.

— Майя, стій! — долинув голос Тита, але дівчина вже з силою направила меч вперед.

Спалах, яскравий, майже болючий для очей, затьмарив все навколо. По вухах вдарив гуркіт, з-під ніг пішла земля.

***

Зір повертався повільно. Контури неба і пухких хмар плавно проступали через сіру пелену. Поступово вщухав дзвін у вухах. Дівчина усвідомила, що лежить на траві, а біля неї присіли Тит і Стефан. Мабуть, її відкинуло від заклинання. Меч вона все ще міцно тримала, не випустила. Схвильований воїн допоміг їй підвестися і запитав, як вона.

Майя глянула на перегородку. Та стояла з трьома порізами, залишеними Ріаганом і Титом. Значить, нічого не вийшло. Тільки себе відкинула і знову стала посміховиськом...

Але щось було не так. Чомусь навколо ніхто не сміявся. Майя глянула на спантеличеного Тита, напруженого Стефана і притихлого за ними Ріагана. Решта на галявині теж мовчали, дивлячись на неї. Дівчина сіла й озирнулася, намагаючись зрозуміти, що їх позбавило дару мови. Адже вона навіть не потрапила в ціль. Он перегородка стоїть ціла-цілісінька.

— Я влучила? — про всяк випадок запитала Майя.

Тит у відповідь глянув кудись вгору. Майя простежила за його поглядом і ледве стримала крик. Одній з веж академії не вистачало половини гострого даху.

— У дещо влучила, — зауважив Тит, а потім обережно забрав у Майї з рук Місяцеруб.

***

Три декани стояли на полі, розглядаючи косо зрізаний дах вежі. З моменту приходу ніхто так і не сказав ні слова. Майя очікувала за їхніми спинами й щиро бажала десять разів провалитися крізь землю. Мовчання вчителів здавалося тортурами, а може вже і вироком.

— Я тільки тепер помітив, — першим порушив гробову тишу професор Білозір. — Однакові вежі робили академію одноманітною, нудною. А тепер якось динамічніше стало. Асиметрія, розумієте?

Його колеги одночасно повернулися до нього.

— Мене більше хвилює, — заговорила пані Роксан, — якби заклинання потрапило не в дах, а нижче.

— Тоді, як сказав професор Білозір, — почав гладити бороду професор Чуб, — у нас би залишилося тільки дві нудні вежі та один веселий стовп.

— Ви мене зрозуміли, — з усмішкою глянув на дідка молодий чоловік.

— Професор Білозір, професор Чуб, будьте серйознішими, — роздратовано подивилася на чоловіків войовниця. — Ми дивом уникли великих проблем!

— Не зовсім, Селена, — долинув голос позаду.

Декани та Майя повернулись на ректора, який виник за ними немов з нізвідки. У дівчини серце пропустило удар, коли батько пройшов мимо, ледь ковзнувши по ній поглядом. Декани розступилися перед начальником.

— Академія побудована із заговорених каменів, замовлених у гномів з Ущелини Щитів, — сказав професор Семироз, розглядаючи постраждалу вежу. — Вони здатні поглинати й відбивати магію. Так що було б навіть краще, потрап заклинання в стіну.

— А на даху ви зекономили, — зрозумів професор Чуб.

— Не думав, що хтось до нього дістане, — зізнався ректор.

— Ем, панове, — озвався професор Білозір, — здається, те, що трапилося підкосило не тільки вежу.

Чародії розвернулися і подивилися на Майю, яка похитнулася. Погляд дівчини погас, обличчя, до цього і так бліде, набуло зовсім знекровлений колір.

Вона до останнього намагалася стояти, але на очі накотилася непроглядна пелена. Тіло вже не слухалося. Майя тільки встигла зрозуміти, що летить додолу, коли чиїсь руки підхопили її.

— Майя! — долинув звідкись здалеку голос батька.

Але відповісти дівчина не встигла, провалившись в тишу.