Тесс Геррітсен - Хірург

class="p1">– Я вже розповідала про те, що сталося. Це є в моїй заяві. Усе написано в моїй заяві.

Мур зробив паузу. Йому не хотілося, але він продовжив:

– Є щось таке, про що ви не розповіли Сінґеру? Приховали від нього.

Вона глянула на нього, її щоки пашіли від гніву.

– Я нічого не приховувала!

Він ненавидів себе за те, що тиснув на неї своїми запитаннями, але не мав іншого виходу.

– Я читав протокол розтину Капри, – продовжив Мур. – Він не відповідає тому, що ви розказали поліції Саванни.

– Я розповіла детективу Сінґеру, як усе сталося.

– Ви казали, що лежали, перехилившись через край ліжка. Тоді знайшли під ліжком пістолет. З цієї позиції ви прицілились в Ендрю Капру і вистрелили.

– Так і було. Присягаюся.

– Як зазначено в протоколі розтину, куля влетіла знизу йому в живіт і вилетіла через грудний відділ хребта, паралізувавши його. Ця частина відповідає вашим показам.

– То чому ви кажете, що я збрехала?

Мур знову зупинився, а серце йому стислося від того, що він був змушений продовжувати. Знову завдавати їй болю.

– Проблема з другою кулею, – сказав він. – Її вистрелили з близької відстані прямісінько у його ліве око. Але ви стверджуєте, що лежали на підлозі.

– Напевно, він нахилився, і саме тоді я вистрелила…

– Напевно?

– Я не знаю. Я не пам’ятаю.

– Ви не пам’ятаєте, як вистрелили другий раз?

– Ні. Так…

– Де правда, Кетрін? – Він сказав це тихо, але не зміг пом’якшити болю, завданого своїми словами.

Вона зірвалася на ноги.

– Я не буду вислуховувати таких запитань. Я тут жертва.

– А я намагаюся захистити вас. Мені потрібно знати правду.

– Я розказала вам правду! А зараз вам час іти. – Вона підійшла до дверей, відчинила їх і скрикнула від несподіванки.

За дверима стояв Пітер Фалько, тримаючись за дверну ручку.

– Кетрін, з тобою все гаразд? – запитав він.

– Усе чудово, – гаркнула вона.

Пітер звернув на Мура суворий погляд.

– Це що, домагання з боку поліції?

– Ми з доктором Корделл просто розмовляли, от і все.

– А з коридору мені почулося зовсім інше. – Пітер глянув на Кетрін. – Хочеш, щоб я виставив його за двері?

– Я сама впораюсь.

– Ти не зобов’язана відповідати на його запитання.

– Я й сама це знаю, дякую.

– Ну добре. Але, якщо знадобиться моя допомога, я поряд. – Пітер кинув Муру останній застережливий погляд, розвернувся і пішов до свого кабінету. З іншого кінця коридору на неї витріщалися Гелена і бухгалтер. Зніяковівши, Кетрін зачинила двері. Якусь мить вона стояла спиною до Мура. Тоді розправила плечі й обернулася. Зараз чи пізніше, але їй усе одно доведеться відповісти на його запитання.

– Я нічого від вас не приховала, – сказала вона. – Якщо я не можу пояснити всього, що сталося тієї ночі, це тому, що я не пам’ятаю.

– Отже, ваші покази поліції Саванни були не зовсім правдивими.

– Я була в лікарні, коли мене опитували. Детектив Сінґер обговорив зі мною те, що сталося, допомагаючи скласти докупи всі деталі. Я розказала йому все, що вважала правдою тієї миті.

– А зараз ви не впевнені.

Вона похитала головою.

– Мені важко зрозуміти, які спогади справжні. Я стільки всього не можу пригадати через дію наркотику, який мені підмішав Капра. Рогіпнол. Іноді в мене трапляються видіння. Але які з них правдиві, цього я не знаю.

– Ви досі бачите ці видіння?

– Було одне, минулої ночі. Уперше за кілька місяців. Я думала, що позбулася їх. Я думала, що вони зникли назавжди. – Вона підійшла до вікна і визирнула на вулицю. Її затіняла висока бетонна будівля. Вікна кабінету виходили на лікарню, і Кетрін бачила нескінченні ряди вікон до палат пацієнтів. Могла мигцем зазирнути до особистого світу хворих і помираючих.

– Два роки – це багато часу, – озвалася Кетрін. – Достатньо, щоб забути. Але насправді, два роки – це нічого. Нічого. Після тієї ночі я не могла повернутися до свого будинку. Не могла зайти до тієї кімнати, де це сталося. Батько сам спакував мої речі і відвіз мене до іншого місця. Хто б міг подумати, що я, старший інтерн, яка звикла до крові і людських нутрощів, так боятимусь. Та від самої лише думки про те, щоб знову пройти коридором і відчинити двері до спальні, я обливалася холодним потом. Батько намагався зрозуміти мене, але він був військовим старої школи. Він не мирився зі слабкощами. Він сприймав це як чергове бойове поранення, яке можна залікувати і жити далі. Він сказав мені подорослішати і забути про це. – Вона похитала головою і засміялась. – Забути. Ніби це так легко. Він і гадки не мав, як важко мені було щоранку виходити за двері. Йти до своєї автівки. Бути у всіх на виду. За якийсь час ми припинили спілкуватися, бо я знала, яку відразу викликає у нього моя слабкість. Я місяцями йому не телефонувала… Мені знадобилося два роки, щоб урешті навчитися контролювати свій страх. Щоб жити нормальним життям й не озиратися на кожен кущ, тремтячи від страху, що звідти хтось вискочить і нападе на мене. Я повернула собі життя. – Різким рухом вона змахнула з обличчя сльози. Її голос стишився до шепоту: – А тепер я знову його втратила…

Вона тремтіла, намагаючись стримати сльози, обхопила себе руками, впилася нігтями у власну шкіру, намагаючись не втратити самовладання. Мур підвівся і наблизився до неї. Стояв за її спиною і роздумував, що станеться, якщо він зараз торкнеться її. Чи вона відсахнеться? Чи, може, сам лиш дотик чоловічої руки розгнівить її? Він безпорадно дивився, як Кетрін ще міцніше обхопила себе руками, і йому здалося, що вона от-от розсиплеться у нього на очах.

Він ніжно торкнувся її плеча. Вона не здригнулася, не відштовхнула його. Він повернув її до себе, обіймаючи за плечі, і пригорнув до своїх грудей. Глибина її болю приголомшила його. Він відчув, що все її тіло тремтіло, наче корабель перед наближенням бурі. Вона не промовила й слова, та він відчував її поривчасте дихання, її приглушені схлипування. Він поцілував її волосся. Він не міг стриматися. Її біль розворушив щось у його серці. Він взяв її обличчя обома руками і цілував її чоло, її брови.

Вона заціпеніла, і Мур подумав, що, напевно, перейшов межу. І відразу відпустив її.

– Вибачте, – сказав він. – Не варто було цього робити.

– Так. Не варто.

– Ви зможете забути все, що сталося?

– А ви зможете? – тихенько запитала Кетрін.

– Зможу. – Він випростався. І повторив, цього разу впевненіше, ніби хотів сам себе переконати. – Зможу.

Вона опустила погляд