Пола Маклейн - Леді Африка

будівель з бляшаними дахами та спускалася схилом донизу, збігаючи в невелику улоговину з клаптиками чагарнику. Я попрямувала туди, пустила Солдата широкою риссю. Він мав міцну спину, його округлі боки були такими само зручними, як оббите ситцем крісло. Поки що я не знала, чи може він по-справжньому мчати, однак Берклі наполягав, тож ми прискорилися. За мить задні та передні ноги коня напружилися. У легкому галопі його крок був плавним і пружним водночас, а шия залишалася розслабленою. Я вже забула задоволення від їзди на новому коні — те відчуття сили, що підіймається руками від шкіряних віжок та ногами від кінських боків. Я погнала ще швидше, тіло Солдата почало розтягуватися від середини, м’язи напружились, і він полетів.

А ж раптом, мов лопнула струна, — кінь завмер. На середньому кроці його передні ноги різко загальмували, мене хитнуло вперед, на його шию, мовби ззаду хльоснули батогом. Перш ніж я встигла отямитися, кінь став дибки, крутнувся вбік і різко заіржав. Мене підкинуло в повітря. Я важко впала на бік, зуби клацнули на язиці. Відчула присмак крові, а в стегні вибухнув біль. Десь позаду знову пронизливо заверещав кінь. Я здригнулася, знаючи, що коли він знову стане дибки, то може вбити мене копитами, але за мить він стрілою помчав геть. Лише тоді я побачила змію.

Вона була за п’ять метрів від того місця, де я впала, згорнута в кільце, мов чорна стрічка, та стежила за мною. Коли я здригнулася, верхня частина її довгого тіла з запаморочливою швидкістю пружно підскочила. Її блідо-смугаста шия роздулася в щось подібне до каптура. Я знала, що це кобра. В нас у Нджоро їх не було, і я ніколи не бачила саме такого різновиду змій — смугастих і гостроголових, — але батько розповідав мені, що багато видів кобр можуть стрибати на відстань, більшу за їхню довжину. Деякі можуть також випльовувати отруту, але більшість змій неохоче вступають у протиборство.

Усього за кілька сантиметрів від мене лежала покручена гілка червоного дерева. Я могла б дотягнутися до неї та, розмахуючи перед собою цією зброєю, відбити напад, якщо він таки буде. Я готувалася, спостерігаючи за рухом її голови. Холодні скляні очі нагадували маленькі чорні намистини. Звиваючись, змія також не зводила з мене погляду, її блідий язик вібрував у повітрі. Я спробувала заспокоїтися і якомога повільніше простягнула руку до палиці.

— Не ворушися, — раптом почула позаду.

Не було нічиїх кроків, принаймні я нічого не чула, але кобра здибилася вище. Вона наполовину піднялася над землею, показала живіт у жовтаві смуги. Її каптур повністю розкрився. Це було останнє попередження перед нападом. Я щосили замружилася й підняла руки, щоб затулитися. Тої миті пролунав постріл. Він був так близько, що я відчула удар у голову. У вухах дзвеніло. Ще до того, як розійшлося околицею відлуння пострілу, я побачила Деніса. Він зробив крок уперед і вистрілив ще раз. Обидва постріли були влучними, другий — у шию змії; вона відстрибнула вбік. Шматочки її плоті з кров’ю яскравими бризками розлетілися по пилюзі. Коли все затихло, Деніс повернувся до мене та холодно спитав:

— З тобою все гаразд?

— Здається, так.

Коли я підвелася, біль спалахнув у боці та вздовж стегна. Коліна тремтіли й підгиналися.

— З цими кобрами завжди неприємності. Добре, що ти не встигла наробити дурниць.

— Як же ви мене знайшли?

— Побачив, що кінь повернувся, й подумав, що така дівчина точно не випаде із сідла без причини. А далі я просто відстежив сліди.

Він був такий спокійний, мовби нічого не сталося.

— Звучить так, ніби ви щодня таке робите.

— Не щодня, але часом роблю, — він криво усміхнувся. — Ходімо назад?

І хоча я, напевне, могла впоратися сама, Деніс звелів обпертися на нього. Я відчула запах його бавовняної сорочки й шкіри — відчула його силу та міць. Я досі була вражена холодною ясністю його голосу під час протистояння зі змією. Я розуміла: прицілюючись, він не думав ні про що інше. Не часто зустрінеш чоловіка з такою витримкою.

Ми прийшли до будинку надто швидко. Берклі вибіг назустріч, присоромлений і стривожений, а Ді по-батьківськи насупився.

— Якого дідька ви ризикуєте моїм найкращим тренером? — накинувся він на Берклі.

— Зі мною все гаразд, — сказала я. — Не сталося нічого особливого.

Деніс також не загострював загальної уваги на цій події, ніби ми з ним домовилися без слів. Він нічого не казав про свій вчинок і поводився так, неначе все те було звичайною справою. На мене ж він справив надзвичайне враження. До кінця дня ми про це зовсім не згадували, що теж промовляло на користь Деніса. Але спогад пронизував наступні години, нібито натягнув між нами невидиму мотузку чи дріт. Ми розмовляли про інше: про те, що він досі згадує Ітон, про те, як випадково 1910-го потрапив до Кенії, хоча планував оселитися в Південній Африці.

— Що ж вас тут привабило? — запитала я Деніса.

— У Кенії? Майже все. Гадаю, я завжди намагався втекти.

— Втекти від чого?

— Не знаю. Можливо, від вузького визначення того, яким повинно бути життя. Чи того, ким ти повинен у ньому бути.

Я усміхнулася.

— Повинен — не ваше слово, чи не так?

— Уже здогадалася?

— Мені також ніколи не подобалося це слово.

На мить наші очі зустрілися, і між нами пролетіла іскра. Ми повністю розуміли одне одного. Потім з’явився Берклі, й двоє друзів заговорили про війну. Згадували, як були зараховані до розвідницького загону поблизу кордону Німецької Східної Африки та Кіліманджаро.

— Побоююсь, що ми не зажили великої слави, — сказав Деніс і для мене додав:

— Більшість наших втрат — через муху цеце та рагу з чагарникових пацюків.

Їхнє спілкування нагадувало танок; удвох вони були веселими та кмітливими — легшими за повітря. Невдовзі ми всі сп’яніли від шампанського, а тим часом зовсім споночіло.

— Давайте візьмемо кілька пляшок та поїдемо до «Мбоґані», — раптом звернувся Деніс до Берклі. — Баронеса сьогодні сама.

Баронеса? У голові щось бренькнуло. Кокі Біркбек щось таке казала в Норфолку, коли розповідала про Блікса та його дружину.

— Я не можу піти з власної вечірки, — сказав Берклі. — Тим паче, що вже надто пізно й нікому з нас не можна сідати за кермо.

— У мене є мати, красно дякую.

Деніс