Колектив авторів - Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба

на півночі, використання у камланні екстатичних речовин, культ священного напою соми[348]. Шаманські риси простежуються й у так званих вівтарях Арея. Йому у кожній місцевості щороку споруджували велетенський вівтар з оберемків хмизу у вигляді чотирикутної піраміди або платформи, на верхівці якої встромлювали старовинний меч. Щороку біля підніжжя вівтаря приносили в жертву полонених та велику кількість худоби, людською кров'ю окропляли меч — символ божества [Herod., IV, 62]. Подібні культові споруди («обо») для шанування духів — покровителів місцевості (але, звичайно, без людських жертвоприношень) досі існують у деяких народів Сибіру.

Рис. 27. Бронзовий казан з кургану Баби.

Іншим божествам за Геродотом, скіфи не ставили вівтарі та храми. При жертвоприношеннях божествам забивали худобу, м'ясо варили в казанах, потім «частину божества» кидали на землю. Бронзові казани для колективних трапез нерідко трапляються у чоловічих похованнях. Їх розмір залежав від соціального стану голови роду або іншої спільності. За переказом [Herod., IV, 81], у священній місцевості Ексампай, що у межиріччі Дніпра й Бугу, стояв величезний бронзовий казан, зроблений, за наказом царя Аріанта, з наконечників стріл, принесених його підлеглими. В такий спосіб — по наконечнику від кожного воїна — кочовики визначали чисельність боєздатного населення. Були й інші священні місцевості. Так, за легендами, у лісній місцевості поблизу Ольвії (у Гілеї) проживала змієнога прародителька скіфів. Саме тут скіф царського роду Анахарсіс влаштував святкування на честь Матері богів, яке він бачив у малоазійському м. Кізік під час своїх подорожей. Він почепив на себе священні зображення і бив у тимпан. Цар Савлій, брат Анахарсіса, вбив його, нібито через прихильність до іноземних звичаїв [Herod., IV, 76]. Проте, легенди про мудрого скіфа Анахарсіса, що об'їздив більшу частину світу, були поширені головним чином у еллінському середовищі.

Геродот не згадує серед скіфських богів Діоніса. Цар Скіл колись поплатився головою за прихильність до культу еллінського Діоніса. Подібний культ існував у лісостепових землеробів, можливо, у напівфракійців-гелонів (див. нижче). Культ страждаючого бога, який періодично вмирає і воскресає, в IV ст. до н. е. поширюється також серед степових скіфів, принаймні серед знаті. Цьому, мабуть, сприяли містичні настрої, а також культурний вплив античного світу та Фракії, де цей культ був дуже поширений. Зокрема, на Боспорі правителі з напівфракійського роду Спартокідів носили ім'я Сатир, а діонісійські божества зображувалися на монетах. Жрицями «скіфського Діоніса» були жінки. Їх ховали в ритуальних головних уборах, прикрашених золотими фігурками менад, у грецькому одязі, з тирсами, кинджалами та ногою або головою цапа в руці.

Рис. 28. Золота посудина з кургану Солоха.

У IV ст. до н. е. серед скіфів, як і в усьому елліністичному світі, поширюються містичні ідеї, а також ідеї «посмертної героїзації», тобто прилучення померлих до сонму богів. Так, на надгробному рельєфі із Трьохбратнього кургану біля Керчі зображена жінка в «храмі-візку», перед вершником у скіфському одязі, який простягає жінці руку. Візки нерідко знаходять у похованнях знатних жінок, особливо жриць. УIV ст. до н. е. жінки взагалі грають помітну роль у культі, в якому головними, як і раніше, були чоловіки. Саме чоловіків зображено як основних і другорядних діючих осіб в усіх сценах жертвоприношень. Навіть ритуальне пошиття одягу, як видно з зображення на пекторалі, знайденій у Товстій Могилі, було чоловічим заняттям. На сахнівській пластині зображено бородатого скіфа, певно, співця або жерця, який грає на струнному інструменті. Були також ударні інструменти — тимпани або бубни. В оточенні скіфського царя Атея, мабуть, перебували люди, здатні оцінити гру уславленого флейтиста Ісменія, якого полонили скіфи. Хоча Атей, за переказом, віддавав перевагу іржанню свого коня [Plut., 334b; 427В].

Для скіфської релігії і світогляду було характерне уявлення про божественне походження царської влади. Подібно до інших іранських народів, скіфи вважали царя носієм божественної істини і світу. Тому він був найвищим авторитетом у вірі, а також у судових справах. Клятва «царськими гестіями» — божествами царського вогнища — вважалася у скіфів найсвященнішою і її порушення каралося смертю. Перед царем відбувалися також судові розгляди [Herod., IV, 65, 68].

Серед скіфів було багато віщунів, з яких наймогутнішими вважалися енареї. Вони носили жіночий одяг, виконували жіночі роботи і навіть розмовляли «по-жіночому» [Ps. Нірр., 29—30]. Енареї, певно, були жерцями Афродіти-Уранії. За переказами, вони були нащадками скіфів, яких богиня нібито вразила «жіночою хворобою» за пограбування її святилища в сирійському м. Аскалоні [Herod., І, 105; IV, 67]. Такі «перетворені» шамани вважалися найнебезпечнішими і наймогутнішими. Енареї й ворожили «по-жіночому» — на смугах липової кори. Інші ворожили на жмутках лози, розкладаючи її на землі. Ворожбити вишукували різних злочинців, а також, вірогідно, пророкували хід військових подій та впливали на погодні умови.

У ритуалах значну роль відігравали військові ватажки різного рангу, а також царі. Номархи (правителі «областей») щороку влаштовували бенкети, на яких воїни, що вбили ворогів, пили вино. «А ті, які повбивали дуже багато ворогів, тримають аж два келихи і з обох п'ють» [Herod., IV, 66]. Скіфські царі щорічно шанували жертвами священні золоті дарунки, що впали з неба за легендарних часів. Вірогідно, це було свято на честь нового сонячного року, під час якого цар ототожнювався з сонячним героєм Колаксаєм, родоначальником царів[349].

Мистецтво. Скіфам, як і іншим кочовикам, була притаманна розвинена зовнішня символіка, особливо зооморфна. У VII— VI ст. до н. е. на широкому просторі євразійського степу набуло розквіту самобутнє мистецтво «звіриного стилю». Походження його образів не завжди можна простежити[350]. Є дві основні концепції. Згідно з однією, цей феномен існував у азіатській частині степової смуги ще в IX— VIII ст. до н. е.[351], звідки був принесений у Північне Причорномор'я скіфами. Інші дослідники підкреслюють вирішальну роль Передньоазіатського регіону у формуванні мистецтва «звіриного стилю» європейських скіфів або всього скіфо-сибірського світу взагалі[352]. Прихильники цієї концепції доводять, що становлення образів мистецтва європейських скіфів завершилося на просторі від степів Передкавказзя до Приурмійського регіону наприкінці VIII — на початку VI ст. до н. е.[353]. Не викликає сумніву зв'язок мистецтва звіриного стилю з воїнською ідеологією та побутом. Улюбленими образами були олень, котячий хижак, грифо-баран, цап. Все це — дикі тварини, яким властиві могутність і швидкість. Їхні зображення прикрашали кінське обладнання і зброю — для посилення магічних властивостей.

Рис. 29. Скіфський меч у золотих піхвах.

Образи звіриного стилю найчастіше вважають втіленням богів і героїв, звідси й така їхня популярність