Софія Малинська - Стережіться, пане ректоре, або Справу веде потраплянка!, Софія Малинська

Поки я возилася зі списком, аудиторія потрохи наповнювалася іншими першокурсниками, й в якусь мить неподалік почулося зневажливе дівоче пирхання:

— Ви тільки подивісться, вона навіть писати не вміє! Та навіть мій молодший брат так не мурзається в чорнилі, а він ще навіть не ходить!

Не повертаючи голови відчула, як від сорому та приниження запалали вуха.

Так, зернятко правди у цьому було, та я ж не винувата, що вперше користуюся пером!

Звісно, зізнатися у цьому я ніяк не могла, тож довелося мовчки проковтнути образу, сподіваючись, що на цьому незнайомка заспокоїться, та куди там! Ніби відчувши себе безкарною, вона продовжила:

— Що, де-Рамблер, вирішила більше не намагатися корчити з себе аристократку та нарешті повернутися в хлів, де тобі саме місце?

Я важко зітхнула, передчуваючи такий невчасний та непотрібний мені зараз конфлікт.

От причепилася! І чим їй вже Арієстель не догодила?

— Послухай, я зараз зайнята, — якомога спокійніше промовила я, повертаючись до дівчини, — Тож не могла б ти залишити мене у спокої?

Дівчина виглядала анітрохи не старшою за мене. Висока, з довгим рудим волоссям та медовими очима. В такій самій сукні, що й в мене, хоча та й була на вигляд новішою, й з прикрасами, що сяяли дорогоцінним камінням.

Гарненька, хоча насуплені брови та зморщений у відразі ніс й додавали їй неприємних рис.

— Тобі не слід забувати про своє місце, де-Рамблер, — ледь чутно прошипіла вона, — Інакше тобі про нього нагадають.