Інна Турянська - Бути другом, Інна Турянська

— Вас хтось образив? — по дитячому питала Віра, відчуваючи дорослий біль і розчарування.

— Мені зустрічалося кохання, дитино, — почала говорити Клавдію присідаючи навпочіпки перед дівчинкою, – Знаєш таке здавалося особливе, щире. Воно задурманило мій розум. Але.., — різко підвелася Клавдія на ноги й знову взявши дитину за руку покрокувала вперед, — Але я заплатила всім. Мій коханий обікрав мене. Забрав все, що в мене було. Включаючи серце. В один день я стала ніким, дитино. 

Віра мовчки смикнула жінку за руку. Клавдія виглядала доволі спокійно, але Віра вирішила все ж її обійняти вкладаючи в цю дію всю свою дитячу турботу і любов. Клавдія злегка посміхнувся і сказала:

— Відтоді я зробила висновок, Вірочко. Що все у світі має свою ціну. І найдорожчим з усіх цим речей є любов. Так, це для мене лиш річ, яку ти продаватимеш, і проситимеш найвищу плату. Зрозуміло? — питала кумедно тикаючи малу по носі.

— Ага, протягнула дівчинка, а жінка потягла її далі дорогою за руку.

###

Крок…другий, третій. По тротуарі крокує впевнена жінка. Але в її серці витають непевні відчуття. Серце та розум розділяють Віру навпіл. Одна частина її просить — любити її…любити його. А інша не дозволяє…не дозволяє. 

Завмирає перед його вхідними дверима. Її манить тепло його дому, тепло його серця, тепло його обіймів. 

Тихо заходить, але він наче серцем відчув, що це вона. З'являється в коридорі з телефоном в руках. 

— Маленька, де ти так довго? – питає її, вона мовчить, лиш усміхається прикушуючи губи, — І що це за космічні суми? — знову питає Артур і аж брови піднімає.

“Який кумедний” думає Віра, милуючись його виглядом. Намагається бути грізним, сердиться? Не схоже ні на що з цього.

— Ти “Торговий центр” вирішила повністю придбати, чи як? — допитується, але видно немає в його душі злості насправді. 

— Ну…поберегла твою ногу, милий, — відказує, рукою обвиваючи його шию, а її очі дивляться на його губи. Але лиш дивляться…не цілує, чому вона досі не цілує його? — Тобі ж не можна носити важкі пакети, — шепоче в губи, а її руках спускається нижче. Вона вже під його футболкою, але лине її долоня не вниз, а до серця…Вона вивчає його ритм, — Знову твоє серце гепає як в дідуся, — хихоче Віра, — Не хвилюйся, дідусю, щось з твоєї пенсії я залишила і тобі. 

А він стоїть мовчки. Теж поділений почуттями навпіл. Якась частина його наказує йому любити її, дозволяючи любити його…а інша зупиняє, тикаючи носом в очевидне. Але якщо за своє щастя треба платити…то він буде. Буде…знову…і знову…бо він хоче нарешті любити. Лиш би й вона любила. 

— Ти хочеш мене поцілувати? — питає Артур.

— Хочу, — відказує Віра, а його погляд десь втікає…втікає від неї, — Ні, — повертає його обличчя дівчина до себе, — Дивися на мене….будь ласка, — додає пошепки.

— І бути ніжним, так, маленька? – запитує востаннє перед тим як торкнутися її своїми губи. 

“Просто бути! Просто бути поруч…поруч зі мною. Поруч…зі мною, Артуре. Просто любити мене, будь ласка, люби мене” — все це вона говорить подумки, ніби він має читати її зсередини. Ніби він почує її...і не почує водночас...

###