Андрій Анатолійович Кокотюха - Називай мене Мері...

дуже болять. Вважай, він заразив мене. Я повинен щось зробити, аби знайти, хто вбиває.

— А я тут ні до чого, — відрізав Вампір.

— Звісно, тобі тут, у маленькій фортеці, дуже добре ведеться, — процідив Олег. — Довкола хай світ стає дибки чи рачки.

— Сказано на десять балів, Лилику. Займаюся своїми справами. В чуже не лізу.

— Відгородився від життя і відстав від нього, — парирував Олег. — Забув певні поліцейські практики. Вони ж тобі знайомі, як нікому.

— Ти про що зараз?

— У Києві два дні стріляють безкарно. Колишній опер у бігах. Іншого вбито. Коли таке робиться, менти шерстять густим гребінцем усіх підозрілих. Навіть непричетних. Тих, кому все до дупи. І завжди, завжди, Вампіре, знаходять, за що відпресувати. Просто так, для звітності. Шукали ймовірного вбивцю поліцейського, а у громадянина Донцова знайшли при цьому зброю, наркотики, не знаю що ще. Непоганий звіт вийде, скажи?

Той знову блиснув гострим іклом.

— Захоче ваш брат вломитися до мене й трошки нагнути — зробить. Нема на те ради. Не важливо, як ми з тобою зараз домовимося, про що домовимося й чи домовимося взагалі.

— І ти сидітимеш із кайданками на руках. Лежатимеш писком у землю. Чекатимеш, коли тобі дадуть спокій. Й думатимеш при цьому: усе ж через якусь там потвору. Мав можливість хоч якось посприяти, аби хижака зловили. Для твоєї ж користі, хоч як крути. Але ні, пиха, пиха й ще раз пиха. Теж мені, бандит-відлюдник. Ну тебе в баню. Пішов я звідси. Чи знову свого Гобліна нацькуєш?

Вампір розплів руки.

— Що треба?

— Поверни хоча б гроші й документи.

— Далі.

— Не виганяй ще одну ніч. Або дізнайся, про що попрошу. Вийде нарити інформацію оперативно — поїду геть ще сьогодні й більше не потурбую. Слово даю.

— Якщо в моїх силах.

— Думаю, в твоїх. Дуло ще треба. Чисте.

— Подумаю. Якщо пообіцяєш зробити все, аби поліція сюди не пхала носа.

— Тут без гарантій. Сам же знаєш, набіги залежать винятково від їхнього бажання.

— Але ти ось зараз сказав: знайдеш убивцю — менти менше сіпатимуть таких, як я.

— Шукатиму. Робитиму, що зможу. Найперше я сам у цьому зацікавлений.

Вампір зітхнув.

— Озброю, куди ж тебе подіти. Є «ТТ».

— Чистий?

— Не в твоїй ситуації харчами перебирати. То як, береш?

— Легко.

— Ти ще говорив про якусь інформацію.

— Адреса потрібна. Домашня. Віра Холод, слідча з поліцейського Главку. Року народження не знаю, по батькові теж. Перед самою війною перебралася в Київ із Донецька. Паспортні столи, реєстрація, інші бюрократичні сліди. У тебе сто відсотків є десь доступи до баз даних.

— Є свої люди, — він ухилився від прямої відповіді. — Лягаву так просто не вирахуєш.

— Навпаки. Вона офіційна особа. Не ховається.

— Все?

— Сказав же — цього досить.

— Сиди тут. Чи полеж, як зручніше.

Кивнув на розкладений диван.

Вийшов, щільно причинивши двері.

19

Неспокійно день минув.

Віра провела його в кабінеті, скидала дзвінки з незнайомих номерів або ті, які вважала неважливими. Відповідала лише тоді, коли бачила в цьому потребу. Навіть обідати не ходила, вдовольнившись розчинною кавою, печивом і двома яблуками.

Не могла зрозуміти, яким боком до справи, яку вела і яка отримала новий епізод, приліпити колишнього оперативника «убивчого» відділу Олега Кобзаря. Склалося стійке враження, що чоловік постійно плутається під ногами — й водночас його ніби навмисне затягують у тенета цієї дивної, заплутаної історії.

Холод не належала до любителів креслити різні схеми на папірцях, з’єднуючи квадратики, прямокутники й кола стрілками. У таких випадках колеги радіють, коли лінії схрещуються, перетинаються. Віра ж підходила до справи простіше. Принаймні, вважала так сама. І станом на дві години пополудні в неї ніби все складалося.

До бази благодійного фонду «Ольвія» потрапляють не лише молоді дівчата-біженки в пошуках роботи. Але тільки їх фотографував Андрій Верига, син головного і єдиного мецената. Порпаючись у мережі, Віра знайшла відомості про нього. Трошки роботи в рекламі, участь у виставках та спільних проектах. Зараз — персональна виставка в галереї «Blowup». А Верига-старший взагалі відомий філантроп, як виявилося. Ось зовсім недавно пожертвував щось на армію.

Все б нічого.

Аби Вірі, наділеній прагматичним розумом, не кинулася в очі одна неочевидна для багатьох обставина: кожна з убитих дівчат позувала Веризі-молодшому.

Вибудувати теорію на цьому заважав ще один, тепер уже очевидний факт: дівчини, яку вбили в квартирі Кобзаря, не було в базі «Ольвії». Вона ніколи не зверталася туди по допомогу. Особу досі не встановили, що неабияк напружувало й бентежило Віру. Вона не любила мати справу з неопізнаними трупами. Відсутність інформації про жертву гальмує розслідування, сповільнює його хід.

Тут в історії вперше — та не востаннє — зринає той-таки Олег Кобзар.

Холод могла зв’язати охоронну фірму «Яструб» із Веригою та «Ольвією». Колишні «беркути», керовані Тимуром Нагорним, екс-міліціонером із сумнівною репутацією, по суті виглядали кишеньковим військом мільйонера, не інакше. Банкір для чогось утримує бійців, більшість з яких лише дивом проскочили повз кримінальні справи. На кожного при бажанні можна й тепер, після чотирьох років, повісити участь у масових убивствах. І в глибині душі Віра була переконана: звинувачення не звучатимуть аж так голослівно й безпідставно. Тож щедрість людини, яка оточила себе колишніми «беркутами», а безпеку довірила такому, як Нагорний, стояла в неї під дуже великим сумнівом.

Практика прикриватися патріотичними гаслами й благочинністю не нова.

Як каже у подібних випадках один її знайомий моряк: плавали, знаємо.

Холод і раніше була готова тягнути за знайдену ниточку, розплутуючи клубок: дівчата-біженки — «Ольвія» — «Яструб» — Верига. Але як розуміти появу в цій історії Кобзаря, — в голові не вкладалося. За всіма формальними ознаками він підозрюваний. Треба знайти й допитати. А він якимось дивом опиняється в епіцентрі стрілянини біля Політеху, неподалік від одного з центральних проспектів. Хто в кого стріляв — незрозуміло. Зате поліцейські в своїх рапортах написали, мовби під копірку: отримали повідомлення, що розшукуваний громадянин Кобзар перебуває зараз у такому-то місці. Відстежити інформатора не вийшло: дзвінок зробили з телефону-автомата аж на площі Космонавтів, далеченько від місця пригоди.

Фокус у тому, що вчора рано з того самого місця невідомий викликав поліцію, повідомляючи про вбивство на квартирі Кобзаря.

Голова гула. Віра нутром відчувала, що без Кобзаря їй не розібратися. І водночас розуміла: