Тарас Алексієнко - Зниклі безвісти, Тарас Алексієнко

Любомир Сергійович не втримався на ногах під час страшного удару і на весь зріст розтягнувся на перебірці. Юля з Нестором кинулися до нього й допомогли піднятися.

Завмерши на кілька секунд у вертикальному положенні, човен спочатку повільно, а потім дедалі швидше й швидше почав завалюватися на бік. Протестувально заскрипів легкий корпус. Субмарина лягла правим бортом на ґрунт й затихла, нарешті знайшовши собі спокій.

Моргнуло і згасло світло. Носовий відсік огорнула непроглядна темрява. Човен був повністю знеструмлений.

Друзі сиділи нерухомо, напружено прислухаючись. Бурління й гуркіт за бортом поступово стихли. У приміщенні повисла дзвінка тиша.

Нестор піднявся, навпомацки зняв із кріплень аварійний ліхтар і ввімкнув його. Хлопець спрямував промінь світла вертикально вгору, рівномірно освітлюючи весь відсік.

З переговорного пристрою пролунав тріск. Друзі почули хрипкий голос капітана, що перекрикував плескіт води:

– Екіпаж, оглянути відсіки! Доповісти про пошкодження!

Нестор натиснув кнопку передавання і першим повідомив:

– Носовий відсік: пошкоджень немає!

Далі вони почули наступний звіт:

– Науковий відсік: надходження води крізь тріщину в міцному корпусі! – доповів Ростислав. У його голосі бриніли відчай та безвихідь.

– Який рівень води у відсіку? – запитав Леонід Іванович.

– Досяг позначки півтора метра і швидко піднімається далі.

Професор важко зітхнув:

– На жаль, наш славний човен не витримав впливу надвисоких температур, потужних вибухів і сильного удару об ґрунт...

Минуло з десяток виснажливих секунд. Решта відсіків мовчали.

– Побутовий та кормовий відсіки! Доповідайте обстановку! – запросив капітан упавшим голосом.

Але Леоніду Івановичу так ніхто більше й не відповів.

– Схоже, що там уже нікого не залишилося в живих, – понуро пояснив Токар, вслухаючись у шипіння гучномовця. – Раз тріснув міцний корпус, то й інші відсіки довго не протягнуть. Адже тріщина це вам не якась звичайна пробоїна. Її залатати практично неможливо.

Потягнулися довгі хвилини очікування. Переговорний пристрій зберігав мовчання. У ньому лише щось тихо гуділо й зрідка потріскувало.

Раптом вони почули з гучномовця здавлений голос Ростислава:

– Прощавайте друзі! Не поминайте нас лихим словом!

– Почекайте! Ми зараз! – вигукнула Юля, у відчаї забувши, що ніхто в інших відсіках її не почує без натискання кнопки передавання. – Любомире Сергійович, Несторе, давайте-но відкриємо перехідний люк і переведемо сюди людей із центрального та наукового відсіків!

– Через різницю тиску це буде справжній смертельний номер, який до того ж суворо заборонений інструкцією... – почав було вголос розмірковувати Нестор, але тут же схаменувся і квапливо додав. – Ми можемо спробувати зрівняти тиск в обох відсіках й ненадовго відчинити люк!

– Гарна ідея! – зраділа Юля.

– Тільки-но спершу простукайте перегородку... Хоча б дізнаємося, який там зараз рівень води. – порадив професор, витираючи піт з лоба картатою хусткою.

Нестор дістав із шухляди з інструментом великий гайковий ключ і почав гатити їм по переборці, почавши з самого низу від правого борту й поступово піднімаючись до гори.

Дзвін був глухим. Журналіст дійшов до середини перегородки, піднявся вище, ще вище... Тональність звуку весь час залишалась незмінною. Нарешті хлопець дістався до самого лівого борту, що став тепер підволоком, і збентежено обернувся до друзів, дивлячись на них округлими від жаху очима й несила вимовити ні слова.

– Повністю затоплений... – напівголосно вимовив професор, з тугою відчуваючи, як згасла остання надія на порятунок решти екіпажу.

Юля метнулася до переговорного пристрою і в розпачі викликала сусідній науковий відсік:

– Ростик! Микола! Ви мене чуєте?!

Але відповіддю їй стало лише зловісне шипіння гучномовця. Дівчина поклацала клавішами, по черзі викликаючи всі інші відсіки. Все було марно. Ніхто не відкликався.

Тоді вона ридаючи викликала центральний пост:

– Леонід Іванович! Данило Павлович! Хто-небудь! Дайте відповідь!

Друзі напружено вслухалися в гучне шипіння, що заповнило відсік.

– Може бути, що переговорний пристрій вийшов з ладу і ми просто ні з ким не можемо зв'язатися... – з надією в голосі припустив Нестор.

– Це малоймовірно... – похмуро відповів Токар, не піднімаючи голови. – Внутрішньосудновий зв'язок це вкрай важлива система. Вона захищена від зовнішніх впливів і має резервне акумуляторне живлення. Боюся, що нам просто більше нікому відповісти...

Дівчина заридала, проклинаючи злу долю, яка так жорстоко обійшлася з екіпажем субмарини. Нестор сів поруч із нею, обійняв її за плечі і як міг постарався втішити.

● ● ●

Минуло нескінченних дві години. Забортна вода поступово охолола. В неопалюваному носовому відсіку стало швидко холоднішати. На обшивці з'явилися краплі конденсату й почали стікати вниз, залишаючи по собі довгі мокрі доріжки.