Томас Гарді - Під деревом зеленим

— Зробиш ось що.

Відьма відклала ніж і картоплину й зі зловісною посмішкою зашепотіла Фенсі на вухо довгий і детальний список настанов, краєм ока спостерігаючи за реакцією дівчини. Фенсі слухала відьму, і її обличчя то світліло, то хмурилось, то сповнювалося надії, то знову смутніло.

— Ну от, — сказала Елізабет і схилилася, щоб взяти ножа і наступну картоплину, — зробиш так, і він стане як шовковий.

— Я все зроблю! — запевнила відьму Фенсі.

Потім вона знову зосередила свою увагу на тому, що відбувалося на вулиці. За вікном і далі періщив дощ, однак вітер помітно послабшав. Розсудивши, що тепер принаймні втримає парасолю, вона накинула каптур поверх капелюшка, попрощалася з відьмою і пішла своєю дорогою.

Розділ IV

ЗАКЛИНАННЯ

Фенсі з точністю виконала всі настанови місіс Ендорфілд.

— Мені дуже шкода, що ваша дочка занедужала, — якось вранці сказав Джефрі житель Меллстока.

— А що з нею? — спитав стривожений Джефрі, зсунувши шапку на правий бік. — Нічого не розумію. Коли я бачив її востаннє, вона ні на що не скаржилася.

— Кажуть, апетит зовсім зник.

Того ж дня Джефрі поїхав до Меллстока і зайшов до школи. Фенсі привітала його, як звичайно, і запропонувала залишитися на чай.

— Не звик я пити чай о цій порі, — сказав він, але лишився.

За столом Джефрі уважно спостерігав за дочкою. І на превеликий жах помітив, що з іще недавно здоровою дівчиною сталися небачені зміни: вона відрізала собі такий тонюсінький шматочок хліба, що він аж просвічувався, ледь намастила його маслом і, поклавши на тарілку, решту часу просто сиділа й розламувала його на шматочки, а з’їла при цьому ледь одну десяту скибки. Джефрі сподівався, що вона заговорить про Діка і врешті-решт розплачеться, як тоді, коли через кілька днів після їхньої з Діком розмови у саду він сказав їй, що категорично проти їхнього шлюбу. Але вона мовчала, і через деякий час Джефрі повернувся назад до Ялберійського лісу.

— Залишається сподіватися, що бідолашна міс Фенсі зможе й надалі працювати у школі, — сказав Єнох Джефрі наступного тижня, коли вони перекопували мурашники в лісі.

Джефрі ввігнав лопату в землю, змахнув сім-вісім мурах з рукава, розчавив ще одну, яка прокрадалася йому за вухо, і за своєю звичкою втупив погляд у землю, чекаючи, щоб Єнох продовжив думку.

— Чого б це вона не змогла? — нарешті спитав лісник.

— Мені вчора пекар сказав, — відповів Єнох, змахнувши ще одну мураху, яка вправно лізла йому по стегну, — що, судячи з того, скільки хліба вона купила в нього минулого місяця, у школі, певно, навіть миші передохли! А після того я зайшов до Моріса випити чарочку-другу, і там мені теж понарозповідали.

— Що ж такого тобі там розповіли?

— Раніше вона незмінно щотижня брала у молочаря Вайні фунт кращого листового масла для себе і ще фунт солоного для дівчинки-прислуги й жінки, яка приходить їй допомагати. Але тепер їй фунта вистачає аж на три тижні, і то, кажуть, більшість вона викидає, як зіпсується.

— Закінчиш сам з мурахами і занесеш мішок додому.

Лісник витягнув лопату із землі, взяв її під пахву й пішов додому, навіть не свиснувши до собак, однак вони все одно пішли слідом, усім своїм видом намагаючись показати, що не потребують жодних знаків уваги, коли хазяїн у задумі.

У суботу вранці принесли записку від Фенсі. Мовляв Джефрі може не турбуватися й не присилати їй двох кроликів, як обіцяв, бо вони їй поки не знадобляться. Пізніше того ж дня Джефрі поїхав до Кестербриджа й зайшов до м’ясника, який привозив Фенсі свіже м’ясо, що записувалося на рахунок її батька.

— Я приїхав сплатити рахунок, друже Гейлоку, і заодно й за дочку заплачу.

Містер Гейлок, що стояв серед куп із розрізаних м’ясних туш, розвернувся на три чверті, перевів свої думки з м’яса на гроші, пішов у невеличкий кабінет, у якому були тільки одні двері й одне вікно, й заходився рішуче листати на диво довгу книгу. Потім він взяв клаптик паперу, щось на ньому нашкрябав і передав Джефрі рахунок.

Мабуть, це вперше за всю історію комерційних розрахунків м’ясника боржник засмутився через те, що рахунок був надто малий.

— Невже це все, що вона купила за цілий місяць?

— вжахнувся Джефрі.

— Все до останнього шматочка, — відказав м’ясник.

— (Дене, віднеси цю ногу й лопатку місіс Байт, а ось ці одинадцять фунтів — містеру Мартіну.) Схоже, ви самі їй трохи м’ясця підкидаєте, містере Дей?

— Якби ж то! Якихось два нещасних кролики за останній тиждень — ото й усе, чесне слово!

— А моя дружина каже, (Дене! То забагато! Не накладай стільки на тацю, краще сходи двічі.) моя дружина заповнювала книгу і каже мені: “Схоже, ми чимось не вгодили міс Дей, може, м’ясо якесь їй погане цього літа перепало, коли така спека стояла. Напевно, — каже, — вона тихцем стала купувати у Джона Ґріммета. Сам подивися її рахунок”. Вона і раніше небагато брала, бо ж скільки їй там одній треба, а тепер і зовсім нічого.

— Я спитаю, — пообіцяв Джефрі, зовсім занепавши духом.

Додому він повертався через Меллсток і, пам’ятаючи про свою обіцянку, зайшов до Фенсі. Була субота, і діти насолоджувалися вихідним. Однак Фенсі ніде не було. Нен, прибиральниця, підмітала кухню.

— Де моя дочка? — спитав лісник.

— Вона втомилася за тиждень і сьогодні вранці сказала, що полежить до вечора. Бачте, містере Дей, якщо людина нічого не їсть, вона не може працювати; якщо вона перестала їсти, то треба й перестати працювати.

— Ти віднесла їй обід?

— Ні, вона відмовляється їсти. Ми всі знаємо, що таке, зазвичай, не стається без причини. Але не те, щоб я мала на увазі розбите серце чи ще щось таке.

У Джефрі самого серце як хто кліщами стиснув. Він пішов до сходів і піднявся нагору, у кімнату своєї дочки:

— Фенсі!

— Заходьте, тату.

Коли бачиш людину в ліжку такого гарного ранку, то вже тільки це наганяє сум; а тут у ліжку лежала його єдина дитина, Фенсі, і не просто лежала, а ще й виглядала дуже блідою. Джефрі не на жарт стривожився.

— Фенсі, от вже ж не думав застати тебе в діжку, дитинко, — сказав він. — Що з тобою?

— Та