Богдан Вікторович Коломійчук - Моцарт із Лемберга

— І ось тепер, більше ніж через десять років після смерті маестро, я вирішив виконати його заповіт, — видихнувши, сказав Естергазі.

— Чий? — не зрозумів Франц.

— Йозефа Гайдна, пане Моцарте.

— Але як?

— Найочевидніше: викопати з могили його рештки й перевезти їх туди, де їм і належить бути — в родинному гробівці в Айзенштадті.

Франц дивився на співрозмовника з неприхованим подивом. Здавалося, він не вірив у те, що почув.

— Годі вам лякатися, як малолітня гімназистка, пане Моцарте, — не витримав Відок. — Дістали кістки з могили й поховали їх вдруге. Нічого незвичайного в цьому немає...

— Для мене є, — різко відповів той.

Здавалося, Францові нарешті випала нагода висловити все своє невдоволення, пов’язане з цією розмовою і з їхньою присутністю. Він згадав, що збирався покинути цих двох так само раптово, як і вони зустріли його в парку. Моцарт вже сперся на руки, щоб підвестися, коли князь легко й мовби примирливо його стримав.

— Панове, заспокойтеся. Зрештою, річ не в цьому.

— Так, річ в іншому, — згодився Відок.

Франц вкотре окинув їх підозрілим поглядом. Князь знаком показав, що збирається промовити щось дуже важливе. На кілька секунд зависла пауза.

— Так от, коли гробарі дісталися до тіла Гайдна. Точніше, до того, що нам залишили від нього хробаки... А залишили вони, по-щирості, не так багато.

— Прошу вас, пане Естергазі... — простогнав Моцарт.

— Словом, відкривши напівзогнилу труну, ми побачили в ній перуку.

— Яку перуку?

— Перуку маестро Гайдна, звісна річ. Тобто збереглася не тільки перука. Майже весь одяг, в якому його поховали, практично не зітлів...

— То в чому річ? — Франц починав утрачати терпець і найбільше з того дивувався сам.

— У тому, що під перукою не було голови... Точніше, черепа, — спокійно відповів Естергазі.

Господар кнайпи приніс тарілки зі шніцелями. Чоловіки завмерли над ними, не сміючи цієї миті торкнутися їжі.

— А куди зникла голова маестро? — запитав Франц.

— Ось це я й намагаюся з’ясувати, — знову озвався Відок.

Він першим взяв ножа й виделку і, відкраявши собі кусень шніцеля, з апетитом його проковтнув.

— Спершу мені здавалося, що це справа рук масонів. Адже маестро Гайдн входив до якоїсь таємної ложі. Втім, цю версію довелося швидко відкинути, оскільки ложа припинила своє існування ще до 1809 року, тобто до його смерті, — Відок говорив з набитим ротом, ніби разом з їжею смакував і сказане. — Далі мені вдалося натрапити на слід такого собі Франсуа Галля, доктора медицини, який часто подорожував Європою, читаючи в університетах доволі дивні лекції...

Тут він знову підніс до рота кухоль, випивши з нього все до останньої краплі.

— Що ж було дивного в його лекціях? — поцікавився Франц.

Відок неквапно витер губи рукавом сорочки. Всім своїм виглядом цей чоловік демонстрував те, що нікуди не поспішає і не збирається нікуди поспішати. Здавалося, час цілковито належав йому.

— Дивним було те, мій друже, що доктор Галль стверджував, ніби всі генії мають однакову структуру черепа, — пояснив він. — На задній частині голови, ближче до шиї в кожного з них начебто є невелика опуклість, яку цей чоловік називав «пагорбом Бога». І щоб довести свою теорію, він збирав черепи усіх, кого суспільство визнавало надміру обдарованим. Подейкують, у його колекції також голови Галілея, Канта, а з композиторів Вівальді та Генделя...

Відок на мить перестав жувати, мовби для того, щоб краще роздивитися, яке враження його слова справили на Франца. Той зблід, і детектив, схоже, лишився задоволеним.

— Але... як... Як цей... чоловік... — пробелькотів Моцарт.

— Діставав черепи? — допоміг йому Відок.

— Так...

— Насправді, в нього є для цього два способи: викрасти голову мертвого генія до того моменту, як опуститься віко труни... Як ви розумієте, він мусив її буквально відітнути, наче м’ясник, — пояснив поліцейський.— Або ж розкопати могилу. За якийсь час тіло в землі стає ламким, як печиво, і зусиль потрібно значно менше... О Господи!

Детектив скрикнув, побачивши, як очі Франца закотилися, а сам він безвольно сповзає по кам’яній стіні під лавку. Вони з князем кинулися до нього, проте той, на щастя, швидко прийшов до тями.

— Даруйте... — слабким голосом проказав Моцарт, — просто все, що ви розповідаєте...

— Не вкладається в голові? — перепитав Відок.

— Атож.

— Випийте пива. І випийте побільше... Бо насправді це ще не все, і на тверезу голову усвідомити всього не вдасться.

Франц слухняно припав до кухля. Холодне баварське «Weizenbier» справді принесло полегшення, проте шлунок тривожно забуркотів. У голові трохи запаморочилось, як буває тоді, коли піднімаєшся надто високо й дивишся донизу. Втім, такий стан дозволив Францові сприйняти подальші слова детектива притомніше.

— Власне, тепер у нас є підозра, що цей ненормальний Галль дістався також і до вашого батька, — мовив Відок.

— Що? — стрепенувся Франц.

— Цей мисливець за черепами міг розкопати могилу Вольфганга Амадея Моцарта, — уточнив Естергазі, — власне тому ми з паном Відоком і почали розшукувати вас.

— Але для чого я вам?

— З двох причин, — продовжив князь. — По-перше, нам потрібна ваша згода, аби ми могли відкрито переконатися, що голова маестро Моцарта на місці. Ускладнює справи ще одна обставина: декілька років тому цвинтар святого Марка, так би мовити, оновили... Тобто замість старих могил почали з’являтися нові. А отже, й місце поховання вашого батька доведеться відшукати заново. Віденський магістрат тільки тоді погодиться на ці пошуки, коли матиме ваш письмовий дозвіл. Ваш або вашої матері, однак пані Констанція зараз далеко, в Данії, тому ми звернулися до вас.

Франц змовчав, тому Естергазі продовжив:

— А по-друге, наш обов’язок вас попередити... Ми маємо свідчення, що Галль та його ватага полюють не тільки за мертвими.

— Що це означає? — перепитав Моцарт.

— Що для того, аби проводити свої диявольські дослідження, вони не чекатимуть, доки геній помре, — пояснив Відок. — Ці мерзотники не зупиняться навіть перед убивством, щоб отримати потрібну голову. Тому будьте обачним.

Минула майже хвилина, доки Франц усвідомив, що насправді йдеться про нього. Від страху по його тілу пробігли крижані мурашки. Та, він змусив себе посміхнутися:

— Знаєте, я не геній, — сказав він.

— Ви, може, так вважаєте, — промовив князь дещо іншим м’якшим