Олександр Юрійович Есаулов - Таємниця Великого Сканера, Олександр Юрійович Есаулов

— Я що, незрозуміле запитала? — знову звернулася до них замазура. Ніс у неї зморщився, і вона голосно чхнула. Навсібіч полетіли бризки сопель, слини та шматки пережованого гаплика.

— Це хто завгодно, тільки не Шаната, — пробурмотів ошелешений Кадим.

— А я тобі що казав? — усміхнувся Дроник. — Вони всі троє такі.

— Ходімо звідси. У нас важливі новини для Флеша.

— Нарешті...

— Агов, чуваки, стривайте! Навіщо приходили? Дайте зо два шняки! От виродки! — Нечупара стала навколішки й почала збирати з брудної підлоги шматки гаплика. — Жлоби, — обурювалась вона невідомо на кого, бо про непроханих гостей забула рівно за хвилину.

* * *

Поперед лави, на самім вістрі, куди стріляли всі солдати, йшли двоє невразливих: Рикпет і Васла. Лава грізно ревла:

— Свободу реалітам!

Хтось на ходу вигукнув нове гасло, яке всі відразу підхопили:

— Народжені вільними!

Багато десантників від щільного вогню військ падали та зникали, але зникали й солдати. У точці, до якої прагли Рикпет і Васла, їх ставало дедалі менше. Коли нарешті поріділа хвиля, що і далі несамовито вимагала волі, зіштовхнулася із солдатами, ті не витримали удару. Невразливість Рикпета й Васли дуже налякала їх, а коли вони побачили, що навіть вогонь упритул не може зашкодити цим двом, то з лементом «невразливі!» кинулися навтьоки, незважаючи на крик і команди офіцерів. Лінію захисту було прорвано, нечисленні рештки десанту розсипалися по столиці.

Рикпет і Васла, як домовлялися раніше, трималися одного з десантників на ймення Юс. До прориву лінії вояків він постійно був за їхніми спинами, щоб випадково не потрапити під вогонь. Як тільки вони пробилися через стрій солдатів, він вибіг уперед, і хлопці помчали вулицями, звертаючи в завулки, темними прохідними під’їздами багатоповерхових будинків, зрізуючи кути, лякаючи собак у двориках приватних будиночків. Коли гамір бою за спиною затих, Васла сів на перший-ліпший камінь і, витираючи з широкого обличчя рясний піт, захекано заявив:

— Це... як його... словом, того... більше не того... не можу!

— Тепер можна хвилинку й перепочити, — погодився Юс, який теж добряче зопрів.

Рикпет глибоко зітхнув і нічого не сказав, тільки поправив автомат на грудях. Ще в Долині було вирішено, що одразу після прориву вони вирушать до однієї з таємних лабораторій. У ній працював знайомий Юса, який і розповів йому під великим секретом, де його можна буде знайти в разі гострої потреби.

— Відпочили? — квапив Юс. — Ходімо далі! Зараз місто вивертатимуть навиворіт, шукатимуть десантників. Нам треба швидше сховатися.

Вони ще хвилин із двадцять петляли містом, уникаючи великих вулиць, просуваючись до мети кривими брудними завулками, поки нарешті не дійшли до темного непримітного підворіття. Поруч з підворіттям, на лаві, рівномірно рухаючи щелепами, сиділа брудна молода дівка. Підняла байдужий погляд і сказала:

— Розбігалися тут... Хоч би хто шняка дав... Жлоби...

Від звуку цього голосу Рикпет зупинився, ніби вкопаний. Вдивився в замурзане обличчя.

— Шаната?!! Шанато, це ти?!!

Розділ 20

— Шанато, це ти? — перепитав Рикпет. — Ти як тут опинилася? і чому в тебе такий жахливий вигляд?

— Не бреши, безсовісний! Я ще дівчина хоч куди... Дай зо два оболи... Бо ці виродки пішли, і їх уже добу немає вдома, а гаплик давно скінчився... — У дівки скривилося обличчя, ніби вона збиралася заплакати. — Агов, то ти ж Кирпет? А це Савла? А чого ви так вирядилися? Гаплик принесли? Дайте мерщій! Ну ж бо!

— Шанато, який я тобі Кирпет?

— Я це... хто з нас того... я того... Шанаточко, я Васла.

— Я вас запитую, ви гаплик принесли? Виродки...

— Це не Шаната! — твердо сказав Рикпет.

— Це... а хто?

— Ти маєш на увазі ту Шанату, що залишилася в Забугорній Долині? — уточнив Юс.

— Авжеж, — Рикпет ще раз уважно оглянув дівчину. — Вона ж заражена! Подивися їй у вічі!

— Тоді я це... нічого не того... не зрозумію, — Васла витріщився на незвичайну дівчину. — Коли вона встигла? і як вона опинилася тут?

У розмову знову втрутився Юс:

— Ходімо до лабораторії. Ми тут стали біля входу, якраз на видноті. Хоч би нас поліція не помітила, а привертати її увагу до лабораторії не можна. Ходімо, — й він сміливо зайшов у підворіття. Друзі рушили за ним. Вони опинилися всередині невеличкого двору, куди виходили двері кількох під’їздів. Юс без вагань зайшов в один із них, піднявся на другий поверх і постукав у двері умовним стуком. Кілька секунд за дверима стояла тиша, а потім обережний голос запитав:

— Хто там?

Юс полегшено зітхнув:

— Раме, це я, Юс. Відчиняй.

Якийсь час за дверима мовчали, а потім той самий голос недовірливо перепитав:

— Хто-хто?

— Юс. Ти що там, гаплика пережував? Відчиняй мерщій!

— Не може бути... — недовірливо пробурмотіли за дверима.

— Що значить — не може бути?! Чому не може бути?! — Юс почав утрачати терпець. — Навіщо ти нас тримаєш на сходах?

— Скажи пароль, — зажадали з-за дверей.

— Відчини, будь ласка, — не замислюючись, випалив Юс.

Двері відчинились, і на порозі став глюк приблизно одного віку з Юсом.

— Але ж ти заражений! Ще жоден глюк не зміг здолати Х-вірусу, але я бачу тебе здоровим! Я з розмови це чую! І ти сказав пароль! Неймовірно... Треба негайно взяти твою кров на аналіз! Це буде видатне відкриття. Ми відкриємо антитіла цієї жахливої хвороби. Ми зробимо сироватку. Ми...

— Зупинися, Раме. Я ніколи і не хворів.

— Як це не хворів? Ти ще і як хворів! Ти мене не впізнав, ось як ти хворів! Я ж тебе востаннє три дні тому бачив, на базарі.

Юс ошелешено дивився на друга.

— Три дні тому? Але мене три дні тому не було в місті!

Тепер настала черга Рама дивуватися.

— А де ти був? І що це в тебе за зброя? І хто ці глюки? — він нарешті звернув увагу на Рикпета й Васлу.

— Я був у Забугорній Долині, а це — люди, вони мої друзі.

— Де? Хто? — Рам ще й досі не отямився та все переводив погляд з Юса на Рикпета, потім на зброю, а потім на Васлу.

— Люди. Вони невразливі. Прилетіли до нас