Андрій Анатолійович Кокотюха - Червоний. Без лінії фронту

завершиться погоня, знали не лише ми, а й вона. Проте найменшого бажання втрутитися ані я, ані Данило не мали. Тими днями ми взагалі намагалися не привертати до себе зайвої уваги. Бо мали виконати завдання й лишити в місті підпільний осередок.

Нас випередили.

Арешти почалися майже відразу. Ми ледве не потрапили в облаву й тільки завдяки добрій орієнтації та знанню всіх ходів-переходів вислизнули. Зате мали змогу бачити, як солдати під конвоєм вели й волочили затриманих. Переважно — українців, серед яких упізнавали вчорашніх ліцеїстів. Тих, на кого Червоний найперше робив ставку.

Складалося стійке враження: Кременець послідовно вичищають від найменш надійного для нової влади елемента — українського.

Ще й знають, кого й де шукати.

Усе склалося, принаймні — в голові Данила Червоного, коли під час чергової облави вгледіли чорну машину, подібну до тих, якими користали агенти дефензиви. Тільки радянська таємна поліція називалася НКВС, а з машини вийшов Юрій Дорош.

У формі молодшого командира.

29

За арештами пішли розстріли.

Кременцем ширилися моторошні чутки: у тюремному дворику страчують щоранку, як починає світати. Більшість арештованих навіть не судять. Тримають у набитих камерах добу чи дві, перед тим б’ють по-звірячому, нічого до пуття не пояснивши. Яка різниця, за що катувати ворожий елемент. Потому читають короткий вирок у дворі, розстрілюють, трупи вивозять за місто та скидають десь у яму, засипають вапном. Звільнивши місця в камерах, пакують туди чергову партію.

Люди могли зникнути посеред білого дня.

Навіть діти, яких батьки перестали випускати з домівок до школи. Не рятувало: приходили вночі або під ранок, хапали без розбору, не давали навіть узяти необхідні речі. Місто за короткий час занурили в терор так глибоко, що оговтатися після такого скоро навряд чи випадало.

Тим часом по селах усе ж спалахували поодинокі повстання. Загін Червоного чекав у лісі на обладнаній базі без діла, і Данило навіть зрадів наказу згортати будь-яку діяльність у Кременці. Були ділянки, де люди потрібніші, та й самого друга Остапа можливість повоювати заспокоювала й дивовижним чином приводила до тями, повертаючи йому спокій, охолоджуючи голову.

Але попри все Червоний зволікав.

Я розумів причину. Тож не сперечався з ним. Не опирався, коли Данило звелів сидіти в катакомбах, не потакаючи в місто носа. Сам же він пірнув і зник на добу. Чи не вперше за весь час я не хвилювався, не прощався з ним назавжди, не ховав подумки. Знав, куди й для чого Червоний пішов. І все зрозумів із блиску в очах, коли він з’явився під ранок, утомлений — але безмежно щасливий. Обличчя сяяло, мовби здійснилася раптом найзаповітніша мрія й він здобув найважливішу в світі перемогу.

— Квартира Калюжного, — сказав, сідаючи на холодний камінь. — Туди заселився, падлюка. Якийсь ордер видали.

— Сам живе?

— Заслужив. — Червоний криво посміхнувся. — Навіть заробив, коли на те пішло. Сусіди вітаються, ламають шапки, називають паном начальником. За «пана» пообіцяв посадити в холодну. Він для людей тепер товариш.

— Ну?

— Повертається вночі або під ранок. Думаю, без Дороша в тюрмі розстріли не обходяться. Принаймні тепер розумію, чому москалі гребуть тих, хто міг стати нам у пригоді.

— Сам стріляє?

— Друже Мироне, а хіба це тепер має значення?

Справді. Зовсім не має.

— Отож, — відповів Данило на моє мовчання. — Провідаємо старого товариша. Потому нам справді нема сенсу лишатися тут.

Завдання здавалося простим лиш на перший погляд.

Червоний мав намір переконатися, що Дорош прийшов додому й лишився в квартирі сам. Тут жодної сторонньої допомоги не буде, нема, як її залучити. Тож ми дочекалися сутінків, вибралися з катакомб, подякувавши за прихисток і попрощавшись назавжди. Непоміченими дісталися до будинку Калюжного, куди вже приходили раз, заховалися поруч, у темному дворі: звідси не так давно виселили всіх мешканців, а нових господарів чомусь не вселили.

Потягнулися години чекання.

Нам доводилося звикати до того, що воно забиратиме надалі більшу частину нашого життя.

Нарешті почувся шум мотора. Ніч розсунуло світло фар, чорне авто зупинилося біля парадного. Я б упізнав Дороша, навіть якби довкола стояла суцільна темінь. Але він вибрався із салону, ступив у світло фар, повернувся в наш бік — і я мимоволі здригнувся: невже відчув, невже внюхав? Та Дорош лиш постояв кілька хвилин, немов збирався з думками й ще вирішував, йти додому чи ні. Тим часом із машини вистрибнув водій, солдат у гімнастерці й такій, як в інших, гостроверхій шапочці. Заговорив до Дороша, навіть спробував узяти під лікоть. Той вирвав руку, тупнув ногою. Солдат виструнчився, козирнув, повернувся в авто, запустив мотор. Машина трохи здала назад, розвернулася повільно й незграбно, виїхала з вулиці та зникла за рогом.

Дорош провів габаритні вогні довгим поглядом. Для чогось віддав їм честь, приклавши руку до кашкета. Потому ступив у парадне, грюкнув за собою дверима.

Ми почекали, поки засвітиться потрібне вікно на другому поверсі.

Лиш тоді Червоний посунув у бік чорного ходу.

Там було зачинено. Але нас недарма школили кілька місяців: такі простенькі замки не могли стати на перешкоді. Упоравшись, Данило ковзнув крученими сходами вгору. Я ступав за ним, на мить затримавшись біля вікна, з якого колись Червоний стрибнув разом із агентом дефензиви, рятуючи мені життя. Ставши біля дверей, котрі вели до помешкання, Данило завмер, прислухався. За його прикладом я теж нашорошив вуха й здивувався.

Зсередини линула музика.

Тим краще: Дорош не почує, як відмикають замок.

Мені кортіло ввірватися першому. Данило грубувато зупинив, зайшов сам, і аж тепер я звернув увагу: він не взяв собі труду витягнути зброю. Ступив на звуки «Амурських хвиль»[21], засунувши руки глибоко в кишені піджака. Я поквапився за ним, боячись, що все станеться без мене. Побачив Дороша, той стояв посеред кімнати, вальсував сам із собою, на круглому столі поруч із патефоном примостилася відкоркована пляшка бачевської горілки. Видно, совіти десь знайшли запас, бо з крамниць її вимітали найперше.

Склянки не було — сірий бляшаний кухоль, дуже схожий на солдатський.

Сторонній звук Дорош почув не відразу. Тепер, при світлі, ще й зблизька, я побачив, що він п’яний. Не так, щоб дуже, але вистачало для куражу. Бо наша поява його не злякала, навпаки — чомусь розсмішила. Не вимикаючи платівку, Дорош подався вперед, ляснув себе по галіфе на стегнах, зареготав, ніби від лоскоту. Червоний неквапливо вивільнив руки, для чогось демонструючи Дорошу розчепірені долоні, наче прийшов на перемовини чи