Мирослава Русава - Записки скаженої малороски , Мирослава Русава

Останній етюд

Вітаю! Я детектив Мирослава, але більшість знають мене під прізвиськом Русава. Мої будні наповнені загадками, які мені пощастило розгадувати разом із моїм напарником Альбертом.

Він, до речі, не просто напарник, а демон із надприродними здібностями. Історій у моєму арсеналі накопичилося чимало, кожна зі своїми таємницями, несподіваними поворотами та розгадками, але сьогодні я хочу поділитися однією особливою повістю…її головними героями, були не я і не Альберт.

***

Між Одесою і Катеринославом, на півдороги між морем і степом, розташувалося невелике містечко на березі тихої річки Інгул. Назва його – Єлисаветград. Місто це було колись засноване як фортеця на південних рубежах Російської імперії, але з часом стало центром торгівлі і ремесел, де селяни і міщани, купці і ремісники жили своїм розміреним життям.  

Зима в Єлисаветграді була особливою. Холодні вітри, що тяглися з широких степів, приносили з собою снігові завії, і місто вкривалося білою ковдрою, під якою наче завмирала вся природа. Дерева в парку, вкриті інеєм, стояли, мов примари, тягнучи свої гілки до сірого неба. Вулиці, де ще восени було чути гомін базарів тепер стали тихими. Лише зрідка було чути скрип повозів на снігу та глухі удари сокири в дровітні. 

Будинки тут були здебільшого одноповерхові, зі скромними фасадами, прикрашеними дерев’яними карнизами та різьбленими віконницями. Всередині, інтер’єри кімнат вражали простотою: старі дерев’яні підлоги, масивні дубові столи, полки з керамічним посудом та піч, яка завжди була центром будинку, де збиралася родина. Начебто все, як і у інших куточках імперії, але, здавалося, по-своєму загадково і атмосферно… 

У цьому містечку і зупинився Михайло, невисокого зросту молодий художник із волоссям кольору воронячого крила та синіми іскристими очима. Вбрання його було бідне, але охайне, адже, незважаючи на скромний статок, Михайло завжди дбав про свій зовнішній вигляд.

Прибувши до Єлисаветграда, цей загадковий і віддалений куточок імперії, він відчув, ніби ступив у інший світ. Відчуття самотності та прихованої таємниці наповнювало це місце, ніби саме місто ховало під своїми темними дахами щось більше, ніж просто звичайні життєві турботи.

Михайло опинився тут після невдалої спроби знайти прихисток у тітки в Конотопі і це місто зустріло його по-своєму – мовчазно, байдуже, майже вороже, хоча в повітрі витав дух свята. Була ясна, крижана різдвяна ніч, та холод був настільки пронизливий, що, здавалося, проникав не тільки крізь одяг і шкіру, а й продирав до самих кісток. Люди в цей час сиділи по домах, в родинних колах та біля теплих печей і, здавалося, лише цей юнак був єдиним таким сумним і самотнім на цьому світі…

Художник втомлено крокував по вулицях, його пальці затерпли від холоду, а подих перетворювався на хмарки пари. Нарешті він знайшов притулок – старий, похмурий будинок, що стояв на околиці міста.

Хазяїн будинку, офіцер на пенсії, що вже давно забув про свої колишні перемоги, шкандибаючи і хрипко дихаючи, повів нового жильця вузькими сходами нагору. Дерев'яні сходинки під їх ногами ледь чутно скрипіли, поки Михайло намагався йти якнайтихіше, боячись потривожити сонну ідилію будинку. Та не дивлячись на його обережність, скляні банки з фарбою підступно дзенькали у торбі. Ці звуки здавалися ще гучнішими у нічній, посріблений блиском місяця тиші.

Будинок, куди цієї ночі потрапив художник був вузенькою, сірою і, схоже, дуже старою двоповерхівкою. На першому поверсі розміщувалася ванна, кухня і мала сіренька кімнатка офіцера, а на другому простора, однак холодна кімнатка, де і мав жити юнак.

Старий чоловік отримав цей будинок від тестя як весільний подарунок — знак надії та нових починань. Колись, у часи, коли нічні вікна світлішали від тепла родинного вогнища, цей дім був хоч і скромний, але елегантний. Люди з навколишніх вулиць поважали його мешканців, знали, що там проживає не бідна родина офіцера, на плечах якого лежали не лише обов'язки захисника, а й гордість за свою справу.

Та роки зробили своє: стіни обвідшали, а вікна почали виглядати, наче заплакані. Будинок став якимось самотнім, його велич поступово зникла, як відблиск свічки, що гасне на вітерці. Жінка офіцера, та, що завжди приносила у дім радість і тепло, давно вже пішла з життя, залишивши за собою лише спогади. Від її усмішки не лишилося й сліду, а запахи, що колись наповнювали кухню, розвіялися в часі, залишивши лише тінь.

Єдиний син, той, хто повинен був продовжити родинні традиції, уїхав кудись далеко. Листи від нього приходили рідко, і в кожному з них відчувалася не тільки відстань, а й зростаюча прірва між ними.

Офіцер, раніше повний сил і надій, тепер обіднів.

Дім, що колись був осередком життя, тепер став лише сховищем спогадів — тихим свідком втрат і обманутого часу. І все ж, у кожному куточку, навіть у застарілому оздобленні кімнат, жила надія. Надія на те, що, можливо, колись, у цій самотній обитель знову запанує радість, а з вікон знову лунатиме дитячий сміх…

Саме це і розповідав старий офіцер, поки Михайло, ступивши на сходи і обережно притримуючи безперестанку дзенькаючу торбу, почув легкий відзвук неймовірної мелодії в вечірній тиші. З кожним кроком спів солодкоголосої скрипки ставав усе голоснішим і чіткішим. Михайло, заворожений, прислухався до звуків, які, здавалося, виходили з глибини його душі, відкриваючи двері до забутих спогадів. Нарешті дядько Іван, господар цього будинку, розпахнув важкі дубові двері кімнати другого поверху.

— Познайомся, — махнув хазяїн будинку на музиканта, що стояв біля вікна, легко торкаючись смичком до струн елегантно закинутої на плече скрипки — Це Левко, про якого я тобі казав. Тепер він твій сусід.

Левко нічим не був схожий на Михайла: високий, стрункий, з довгим, затягнутим в хвіст на потилиці, світлим волоссям і мрійливими зеленими очима, що у відображенні вікна своїм кольором нагадували закохану весну, на противагу легкій паморозі блакитних очей Михайла. Музикант задумливо розглядав нічний пейзаж за вікном, навіть не споглядаючи на ноти. Здавалося, він досяг такої майстерності, що руки самі грали за нього, вловлюючи кожен порив вітру, кожен шурхіт листя... Гармонійно перегукуючись з ними… перегукуючись з самим життям.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍