Ekaterina - Вагітна від мільйонера-боса, Ekaterina

Раптове непритомніння.

Ми головували до шале з Laura.

 

Післяобіднє сонце проникало крізь високі дерева, що оточували дуже велике й просторе шале, створюючи гру світла й тіні на гравійній дорозі. Я йшов твердим кроком, насолоджуючись хрускотом каміння під ногами. Це шале було ідеальним місцем для відпочинку від офісу, місцем, де всі хотіли поїсти.

 

Підійшовши, я почув сміх і розмови, що лунали з-за столу. Мої друзі. Вони вирішили мене здивувати. Моє серце було наповнене сумішшю радості й тривоги. Я була настільки поглинена своїм життям Алехандро та ускладненнями моєї вагітності, що знехтувала своїми друзями, особливо Лаурою, моєю найкращою подругою, я не могла розповісти їй правду про свої відчуження, за їхніми словами, це було тому, що я завжди багато працював.

 

Лаура ступила вперед.

 

Я перевів погляд і прямо в кутку побачив Ізабель та Алехандро, які їли разом, я розлютився, побачивши їх, я відчув, що мій тиск спадає від роздратування. Лаура стояла з виразом рішучості не говорити нічого, про що вона не хотіла б говорити. в оточенні нашої групи друзів. Вони всі одночасно обернулися до мене, і хвиля криків і сміху накрила мене.

 

— Валерія! — скрикнула Лаура, підбігаючи до мене й міцно обіймаючи. Нарешті! куди ти подівся — Я намагаюся це приховати, щоб інші мої друзі не знали, що я раніше спілкувався з Лаурою.

 

«Вибачте, хлопці», — сказав я, посміхаючись, обіймаючи Лору. Я був... зайнятий.

 

-Зайнятий? — сказав Пабло, один із наших друзів, піднявши брову. Це недооцінка. Ви зникли з карти.

 

— Це правда, — додала Клара, схрестивши руки. Що з тобою сталося? На повідомлення не відповідаєш, на зустрічі не приходиш... Ніби пропав, просто працюєш.

 

Я зітхнув, знаючи, що вони мають рацію. Я був винен їм пояснити.

 

«У мене було багато речей на думці», — почав я, але Лаура перебила мене.

 

— Це не виправдання, Валерія. Ми твої друзі! Ми тут для вас, але ви повинні впустити нас.

 

Ми сиділи в кріслі, оточені спокоєм шале, а я намагався підібрати потрібні слова.

 

— Я знаю, що був далеким, і мені дуже шкода. Це було не навмисно. Просто... останнім часом моє життя закрутилося.

 

— Вихор? — з цікавістю запитав Педро, інший друг. Що за вихор?

 

«Вихор на ім’я Алехандро Феррер, який не дає їй відпочити від усієї роботи, яку він змушує її виконувати», — відповіла Лаура звинувачувальним тоном, дивлячись мені прямо в очі. Це все, правда?

 

Я кивнув, знаючи, що більше не можу приховувати правду.

 

-Так. Ми з Алехандро... ми разом виконуємо тисячі робіт, керуємо компанією. І не просто так, випадково думав про переїзд, — додаю, зітхаючи.

 

На мить запала абсолютна тиша. Я бачив здивування на їхніх обличчях, а потім суміш емоцій.

 

— Рухатись?! — вигукнула Клара, широко розплющивши очі. Відколи?

 

«Я думаю про це вже кілька тижнів і думаю, що краще переїхати», — сказав я, раптово відчувши себе вразливим. І це було нелегко. «Нам довелося тримати це в таємниці з тих причин, що... ну, ви знаєте, що таке корпоративний світ, вам потрібно подивитися, чи можете ви переїхати, щоб бути ближче до роботи», — сказав він ці слова, щоб відкинути їх. .

 

Лаура подивилася на мене з поєднанням співчуття й занепокоєння.

 

—Валерія, це дорого, шукати нове житло, щоб зарплата ще зросла, бо будинки дорогі, а гроші потрібні. Чому ти не сказав нам раніше? Ми могли б вас підтримати.

 

— Знаю, Лаура. І мені шкода, що я пропустив вас. Я була налякана і не знала, як з усім цим впоратися. Це складно, ми не знаємо, чи робити домашній офіс з роботою, чи приходити в компанію кожен день, я не знаю, хлопці.

 

Пабло підійшов і поклав руку мені на плече.

 

— Ми всі помилково думаємо про переїзд і не думаємо про те, скільки у нас грошей, Валерія. Важливо те, що ми тут для вас. Але ти маєш пообіцяти, що більше не покидаєш нас.

 

«Обіцяю», — сказав я, відчуваючи хвилю полегшення та вдячності. Дійсно. Дякую, що ви тут.

 

Лаура знову обняла мене, цього разу міцніше.

 

— Ми в цьому разом, Валерія. І ми будемо поруч, що б не сталося.

 

— Так, разом! — сказав Педро, піднімаючи келих. Нашій подрузі Валерії та її новій пригоді.

 

— Хочеш вина, Валерія? — каже мені Пако.

 

«Ні, я віддаю перевагу соку», — додаю я, зітхаючи,

 

«Зрозуміло, що я не можу пити вино в такому стані», — сказав я собі подумки, намагаючись побачити, чи не запитають мене щось недоречне.

 

—То скажіть, чи є щось схоже на роман з містером Алехандро? — питає Клара.

 

«Ні, він начальник, я з ним нічого не маю», — хитаю головою.

 

«Найкращий друже, не сподівайся, ти вже бачив цю нову жінку, цю зарозумілу Ізабель, і вона думає, що ми слуги, вона нестерпна, і найгірше те, що вона хоче з нею одружитися», — розповідає Клара. мене.

 

Від однієї думки про це у мене повертається живіт.

 

«Я розумію, я піду за їжею, я хочу спагетті з усім», - кажу я з усмішкою.

 

Я встаю зі стільця і ​​йду до кухарів.

 

«Привіт, я хочу спагетті з усім, будь ласка, тому що я голодний, і чи можу я яблуко як фрукт», — кажу я кухареві, на мить у мене пробудився апетит.

 

— Який соус? — питає кухар.

 

Лаура підійшла до мене і пішла за мною, жваво розповідаючи про варіанти соусу, мені на вухо сказала болоньєзе або карбонара, друг вирішує. У мене в голові стало дивно легко, коли я дістав свій телефон, щоб набрати номер, я не знав, кому, у той момент мій розум був поганий.

 

— Ти в порядку, Валерія? — запитала Лора, помітивши зміну мого виразу.

 

«Так, просто трохи втомився», — відповів я, намагаючись звучати безтурботно, набираючи будь-який номер.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍