Хосе Карлос Сомоса - Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса

годі було протовпитися через людей, що громадилися купками перед ними: прибулі розпитували одне одного, не розуміли, висловлювали думки, нічого не знаючи, спостерігали й жалілися, коли ритуальне голосіння жінок переривало їхні розмови. Ці жваві бесіди точилися, окрім власне смерті, довкола ще дечого: також — і насамперед — усі обговорювали сморід. Від Евнеєвої смерті тхнуло. Передягнений повією? Але ж… П’яний?.. Очманілий від вина?.. Трісіппів старший син?.. Евней, стратегів син?.. Ефеб, що навчався в Академії?.. Кинджал?.. Але ж… Було ще зарано щось припускати, пояснювати, розгадувати: поки що загальний інтерес зосередився на фактах. А факти були наче сміття під ліжком: ніхто не знав напевне, які вони, але всі відчували, як від них смердить.

Трісіпп, як то належить патріархові, сидів на стільці у трапезній, оточений друзями й родичами, і приймав вислови співчуття, не надто зважаючи на те, від кого вони: простягав одну руку або й обидві, підносив голову й дякував зі збентеженим виглядом — не сумним, не роздратованим, а саме збентеженим (і завдяки цьому ставав гідним співчуття), немовби присутність такої кількості людей спантеличувала його. Старий військовик готувався здійняти голос і виголосити поминальну промову. Від емоцій бронзова шкіра його лиця, з якого звисала розкошлана шпакувата борода, потемніла ще більше, увиразнюючи брудно-білий шрам і надаючи Трісіппові дивного вигляду: немовби його обличчя було сяк-так складене, зібране зі шматків. Урешті-решт він, очевидно, підшукав відповідні слова й, кволо попрохавши тиші, почав:

— Дякую всім. Якби я мав стільки рук, як Бріарей[54], я скористався б ними всіма, чуєте мене, всіма, щоб міцно притулити вас до грудей. Я тішуся, адже бачу тепер, що ви любили мого сина… Дозвольте вшанувати вас кількома словами похвали…*

__________

* Із цього місця в тексті прогалина. Монтал пише: «Тридцять рядків повністю замазані несподіваною величезною овальною плямою темно-коричневого кольору. Як шкода! Трісіппову промову втрачено для нащадків!..»

Повертаюся до роботи після дивного випадку: я саме писав цю примітку, коли зауважив якийсь рух у садку. Цими днями стоїть тепла погода, і я лишив вікно відчиненим: мені подобається, навіть уночі, коли-не-коли позирати на шерег низеньких яблуньок, що позначають межу моєї скромної маєтності. Хоча найближчий сусід мешкає недалеко, на відстані кидка каменем від цих дерев, я не звик, щоб мене турбували, тим паче о такій пізній нічній годині. Отож, я поринув у Монталові коментарі, коли краєм ока помітив якусь тінь, що переміщувалася серед яблунь, немовби шукала найкращого місця, щоби шпигувати за мною. Зайве й казати, що я схопився та підбіг до вікна. Тої самої миті я побачив, як з-поміж дерев праворуч хтось вискочив і кинувся бігти. Марно я кричав йому, щоб зупинився. Хто то був — не знаю, бо ж бачив лише силует. Я повернувся до роботи з певним острахом, адже мешкаю сам-один і моя оселя — ласий шматок для злодіїв. Вікно тепер зачинене. Зрештою, це, мабуть, не має значення. Беруся знову до перекладу, починаючи від першого речення, яке можна розібрати: «Я гадав, що знаю свого сина…»

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Я гадав, що знаю свого сина, — сказав Трісіпп, завершивши промову. — Він шанував Священні містерії, хоч і був єдиний утаємничений серед нашої родини, а у Платоновій школі його мали за хорошого учня… Його ментор, присутній тут, може підтвердити…

Усі обличчя обернулися до Діагора, той почервонів.

— Це так, — мовив він.

Трісіпп замовк, щоби шморгонути носом і зібрати в роті трохи слини: промовляючи, він мав неохайну звичку цвиркати з неабиякою точністю тим кутиком рота, що видавався млявішим за другий. Щоправда, не було відомо напевне, чи не міняє він кутики після пауз у своїх тривалих промовах. Через те, що говорив він завжди як військовик, то ніколи не очікував відповіді й тому без потреби затягував промову, хоча тема вже була цілковито вичерпана. А втім, тої миті навіть найзапекліший прихильник лаконічності не вважав би тему вичерпаною. Усі, навпаки, слухали його мало не з хворобливою цікавістю.

— Кажуть, що мій син упився… передягнувся жінкою та порізав себе на шматки кинджалом… — він сплюнув дрібні краплинки слини й мовив далі: — Мій син? Мій Евней?.. Ні, він ніколи не скоїв би щось таке… бридке. Ви говорите про когось іншого, не про мого Евнея!.. Кажуть, він стратився глузду! Збожеволів за одну ніч і ось так занечистив священний храм свого цнотливого тіла… Клянуся Зевсом і Афіною Егідодержавною, це брехня! Інакше мені доведеться повірити, що син може бути цілковитим незнайомцем для рідного батька! Ба більше: усі ви в такому разі недовідомі мені, як божі замисли! Якщо цей бруд правдивий, то відсьогодні я вважатиму, що ваші обличчя, ваші вияви скорботи і співчутливі погляди такі самі бридкі, як непохована мерлятина!..

Присутні зашепотілись. Судячи з байдужих облич, майже всі погоджувалися з тим, щоб їх вважали за «непоховану мерлятину», але жоден не мав наміру ані на дрібку змінювати свою думку про те, що сталося. Були гідні довіри свідки, як-от Діагор, які підтверджували — хай і знехотя, — що бачили, як Евней, п’яний і знетямлений, вбраний у пеплос і лляний плащ, завдавав собі кинджалом більш або менш важких ран по всьому тілу. Діагор, зокрема, уточнив, що їхня зустріч була випадкова: «Я повертався ввечері додому, коли побачив його. Спершу я подумав, що то якась гетера, а тоді він привітався і я впізнав його. Я зауважив, що він чи то п’яний, чи то очманілий. Він дряпав себе кинджалом, але водночас сміявся, тож я не відразу усвідомив серйозність ситуації. Коли я спробував зупинити його, він утік, побіг до Внутрішнього Кераміку. Я поквапився по допомогу: знайшов Іпсіла, Деолпа й Архелая, моїх колишніх учнів… вони теж бачили Евнея… Урешті-решт, ми покликали вартових… але вже було запізно…»

Коли Діагор перестав бути центром загальної уваги, він узявся шукати очима розгадника. Той пробирався крізь натовп і вже майже дістався виходу. Філософ кинувся за ним і наздогнав уже на вулиці, але Геракл наче й не чув його. Зрештою Діагор смикнув його за плащ.

— Зачекай!.. Куди ти?

Гераклів погляд змусив його позадкувати.

— Винайми собі іншого розгадника, Діагоре з Медонту, такого, який зможе слухати твою брехню, — з крижаним гнівом сказав він. — Половину грошей, які ти мені