Настя Лайт - Благородство злодюжок, Настя Лайт

- Тобто? – не подобається мені це його «можливо».

- Можливо, ти й сама не захочеш йти.

- Надто самовпевнено з твого боку так думати, Рошаіре - я усміхнулася.

Стоп, мені здається чи я фліртую з цим драконом, якому все по його улюбленому кольору?! Лето! Агов! Отямся! Згадай про свою правильну позицію сильної і незалежної дівчини!

- А ти можеш мені нормально сказати, нащо я тобі тут? – я твердо і прямо подивилася в холодні очі дракона. – Це явно не через золото. Тобто не тільки через нього. Та й якось не віриться, що ти забрав мене сюди через випадкову зустріч багато років тому.

- Чому? – дракон дуже підступно посміхнувся, а полум’я каміну, що відбивалося в його очах, робило його схожим на самого диявола.

- Бо ти раціональний соціопат. Ти не став би заморочуватися і тягнути мене до свого замку, адже нові знайомства тобі в напряг.

- Он воно як. І які в тебе є припущення?

- У мене немає припущень. Скажи прямо.

- Поки не можу.

- А коли зможеш?

- Ну, скажімо, через два тижні тебе влаштує?

- А раніше ніяк?

- Ні.

- Тоді влаштує.

Дракон знову засміявся. Ні, я що тут клоуном працювати найнялась? Що це таке?! Чому він постійно сміється?! Хоча… Мені якось не принципово. Хай собі сміється, на здоров’я. Ех, з мене точно не вийшов би дипломат. Навіть з власним викрадачем домовитися не можу! Сором! Сором на твої гострі вуха, Летко!

Ми ще трохи посиділи біля каміну.

Не знаю, про що там думав дракон, а я міркувала про те, що мені подобається в цьому замку. Подобається настільки, що я досі не здійснила жодної спроби втекти. Серйозно, я навіть не думала про те, щоб тікати! Дива та й годі.

Через деякий час я тихенько встала і хотіла вже побажати графу солодких снів, коли побачила, що він вже спить, підперши голову рукою.

Гм… Я, здається, обіцяла, що подивлюся на його «перелякане обличчя»? Ідеальний шанс! Я вже підкралася до жертви, набрала в легені повітря, щоб добряче рявкнути: «Рошаіре! Вставай! На роботу спізнився!» О, я впевнена, що вийшло б просто шедеврально! Але… Я подивилася на його спокійний лоб, злегка відкриті губи, на тіні від вій, що падали на щоки, на його розслаблену фігуру і… передумала.

Можете назвати мене надто доброю, але я взяла ковдру і накрила дракона, щоб йому було тепло і затишно.

І тієї миті в моїй душі щось розтануло. Крижинка, яка роками холодила мені серце, зникла, дозволяючи йому битися частіше від випадкового погляду на саму лише тінь цього чоловіка.

Я, ледь-ледь торкаючись пальцями блідої шкіри дракона, провела по його щоці рукою, тремтячою від страху бути впійманою.

Невже я закохалася? Можливо. Але чому ж я не відчуваю від цього страху, неприйняття?

Що зі мною таке?..

Так, чур мене! Чур мене! Чур! Все, Летко, йди спати, а то думки якісь дивні в голову лізуть, що жах просто.

Відсмикнувши руку, я тихенько вийшла з кімнати-з-каміном, залишаючи загадкового дракона мирно спати в кріслі.