Анна Потій - Академія Лідеван. Громова сила, Анна Потій

Вдалині гострими кам'яними зубами в небо впивалися похмурі сірі скелі, приховуючи все, що за ними було. Я попрямувала до них, щоб дізнатися, що там. Вино потихеньку закінчувалося, скелі наближалися, перед ними я виявила вузьку, але стрімку річечку, яка пробила собі шлях крізь гірську породу. Я з ентузіазмом пробралася крізь вузьку ущелину, обережно ступаючи берегом річки і практично притискаючись боком до зелено-бурого моху, що ріс безладно на неприступних схилах. Діставшись до кінця ущелини я з подивом виявила, що стою на вершині, дорога далі петляє вправо — вузька така стежка, видовбана в скелі, тільки самогубець нею піде. Втім, я відразу згадала, що тут усі мертві і така небезпечна стежка не повинна нікого лякати. Неможливо померти двічі, а будучи мертвим — так тим паче.

Річка обривалася вниз мерехтливим водоспадом, перетворюючись унизу на невелике озеро. Я насилу впоралася із запамороченням, зазирнувши обережно вниз, все-таки висота мене лякала. Моєму погляду відкрилася долина — неясна, з туманом, що клубилися то тут, то там і рідкісними вогниками. Я змогла роздивитися лише озеро, широку дорогу та різноманітні будівлі. Якби я не знала, що знаходжусь в Обителі неупокоєнних, вирішила б, що дивлюся на звичайнісіньке місто. З такої висоти особливо не роздивишся, а спускатися вниз небезпечною, вузькою стежкою мені не хотілося, тому я повернула назад.

Почало темніти. Здається, я зробила поспішні висновки і день тут все-таки змінюється ніччю. Сіре небо стрімко чорніло і я ледве не побігла, як тільки вибралася з ущелини. Мені хотілося скоріше дістатися до мами, зараз я відчувала дикий страх, ніби сама темрява пробиралася мені під одяг і холодними пазуристими лапами гидко дряпала шкіру. Крізь темряву почали проступати сріблясті тіні, одні невеликі, інші розміром з мене — вони торкалися мене, як вітер, і від їх дотиків мороз пробігав по шкірі. Хто вони ці тіні? Душі померлих? Ті самі, що мешкають в Обителі неупокоєнних? Але мені здавалося, що вони повинні бути схожими на мене — хай навіть прозорі, але з чіткими формами, з обличчям і волоссям. Ці ж тіні були схожі на безформні згустки енергії.

Швидше! Не витримавши жахів підступаючої ночі, я рвонула щосили до нашої хатини у вікні якої горіло світло. Мабуть, мама запалила свічку. Я бігла і бігла, не відчуваючи ні задишки, ні втоми, і тільки, коли опинилася поряд із старою яблунею, зупинилася і зрозуміла, що ледве можу дихати. Легені горіли вогнем, черевики натерли ноги. Все ж таки я відчуваю біль і втому, я не зовсім мертва.

Тільки зараз мені спала запізніла думка, що треба було переміститися порталом. От дурна голова! Перевівши дух і посміюючись над своєю дурістю, я зайшла на кухню і в один ковток осушила склянку води. Стало набагато легше. Тепер можна і до мами.

Увійшовши до вітальні, я застигла на порозі. Мама міцно спала на дивані, а поряд із нею сиділа темноволоса жінка і тримала маму за руку.

— Ви хто?.. — з жахом прошепотіла я.

Жінка здригнулася і обернулася на мій голос. Я позадкувала до стіни. Щось невиразно знайоме було в її обличчі, але я не могла зрозуміти що.

— Вітаю, Ірфло! Не чекала на тебе так рано, — жінка залишила мою матір у спокої і попрямувала до мене.

Я втиснулася спиною в стіну, не розуміючи, чому так її боюсь. Вона простягла до мене руку і я з жахом заплющила очі, забувши про все, чого мене вчили на заняттях з бойової магії.

Любі читачі!

Ось і продовження "Академії Лідеван. Принесена громом". Підтримайте, будь ласочка, новинку! :)