Володимир Кирилович Винниченко - Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко

статті «Його пером водила сама історія» хтише: «Володимир Винниченко, по суті, продовжує художнє дослідження внутрішнього світу політизованої людини, революціонера, який підкорює себе, своє особисте життя, свої морально-етичні засади і принципи служінню ідеї і намагається пізнати, де лежить ота межа між особистим і суспільним, між чесністю з собою та «служінням народові», яку змушений переступати революціонер і цим самим прирікати себе на моральну поразку, на втрати свого «я», своєї суверенності».

Трагедію українського народу, який переживає розкол, драматург втілив в образі родини Сліпченків. Люди, об’єднані кровними зв’язками, розкидані по різні сторони політичних барикад. У п’єсі синтезовано два різновиди конфлікту: зовнішній та внутрішній^ «Людиною революції» (за визначенням М. Жулин-ського) є головна героїня твору Софія Сліпченко, чий образ став одним із перших у галереї «заблуканих героїв», яку згодом по-

повнили трагічні постаті, створені Г. Косинкою, М. Хвильовим, М. Кулішем... Герої п’єси дискутують, обстоюють власні переконання, захищають ідеали й платять за це інколи навіть власним життям. Кожен із персонажів, за влучною характеристикою М. Кудрявцева, стає своєрідним «рупором ідей*. Зважаючи на цю суттєву прикмету художнього мислення, що присутня майже в усіх його драматичних творах, Володимира Винничен-ка називають одним із фундаторів «драми ідей» в українській літературі.

і Софія та її брат Тихін підтримують більшовицьке підпілля, а решта братів і голова родини Микита Іванович Сліпченко готові пожертвувати життям заради самостійності України. Момент політичного прозріння для Софії настає в трагічну мить розправи повсталих більшовиків з тими, хто не примирився з втратою української державності. Серед можливих жертв — її батько та брат. Зображуючи більшовицьких лідерів Грінбер-га, Сємяннікова та інших, драматург наголошує на їхній підступності, жорстокості, ворожості до всього українського (читач обов’язково зверне увагу на епізод з портретом Шевченка).

Один із кульмінаційних моментів драми: Софія і Тихін читають листа, отриманого від батька. Домінантним словом, на яке і припадає усе його смислове навантаження, є — «братовбивці». Старий Сліпченко простими та пекучими словами пише про справжні масштаби репресій та їхній характер. Батько кидає в обличчя дочці слова звинувачення: «Ти зрадниця. Ти продала свою націю...». Софія усвідомлює увесь трагізм ситуації. Саме вона і є тією людиною, котра опинилася «між двох сил».

Не менш трагічною є постать Тихона, котрий говорить про те, що Софія відчуває вже давно: «Тепер ти бачиш, що більше так не можна? Бачиш? Я весь вимучився. Ти теж. Ми чужі і там, і тут». Коли ж Тихін пропонує Софії утекти (її чекає Грінберг з кіньми), то героїня відповідає: «Я інакше втечу. Інакше...». Втечею від життя, сповненого дисгармонії, стає для Софії самогубство. N

Свого часу один з найчільніших дослідників творчості Винни-ченка Г. Костюк писав: «На фоні різнобарвного типажу у творах доби революції Винниченко створив два яскравих образи української жінки доби революції. Це образ Софії Сліпченко із драми «Між двох сил» і Ольги Чорнявської із повісти «На той бік». Але коли Софія є образом трагічного розп’яття заблуканої в хаосі соціяльно-національних конфліктів доби революції, то Ольга символізує собою активно-вольові й політично свідомі сили української національно-визвольної боротьби».

Повість «На той бік» письменник так само, як і драму «Між двох сил» (щоправда, на рік пізніше) написав під безпосереднім враженням від подій української національної революції. На думку Г. Костюка, у цьому творі «автор зумів у живих картинах зобразити широку трагедійну панораму цих буреломних років».

Тут, як і в попередньому творі, ані час, ані простір не конкретизуються. Для автора важливо констатувати: з людиною відбувається щось і запобігти цьому вона не здатна. Але залишитися собою в умовах калейдоскопічної зміни подій та соціа-льно-політичних векторів життя суспільства їй може допомогти те високе й вічне, що творить сутність людську. Тому таким важливим у контексті розповіді про сенс людського існування стає образ келиха життєвої мудрості. Для героїв повісті мудрість — це синонім гармонії, рівноваги, того, чого найбільше бракує розхристаній та зраненій душі, що переживає революцію як катастрофу, адже вона лежить десь поза межами раціонального, уособлюючи лише руйнівну силу. Революція ворожа мудрості та красі. Звідси — й образ втраченого раю, у якому людина почувалася щасливою, будучи захищеною від панівної довкола Едему дисгармонії, й туга за ним.

Цей образ існує в уяві новітнього філософа доктора Верхо-дуба, котрий «приміряючи» на себе різноманітні філософські вчення, шукає модель, за допомогою якої легко було б виправдатись перед самим собою, переклавши відповідальність за власні поразки на час та його шаленство. Така «філософія» не зрозуміла для Ольги, котру він зустрічає для того, щоб врешті колись прозріти, вирвавшись з полону утопічних сподівань, здобувши головну перемогу — перемогу над собою, над страхом перед життям.

Непродуктивність своєї політичної діяльності переконує Вин-ниченка залишити політику й зайнятися виключно літературною творчістю, оселившись за кордоном. Виїхавши у 1920-му році з України назавжди, літератор до того ж стає «ворогом народу», як то проголосив Всеукраїнський з’їзд рад. Проте абсолютне відсторонення від громадсько-політичного життя України для письменника-емігранта виявляється неможливим, адже доля українського народу і, зокрема, творців його культури була далеко не байдужою для Володимира Винниченка. Виступи літератора не залишалися непомічені ідеологічними супротивниками.

Втім найбільшого резонансу набув новий роман. Навіть ідеологічна упередженість не змогла згасити читацького інтересу та зацікавлення з боку науковців до «Сонячної машини» — першого великого епічного твору, написаного письменником в еміграції.

Над своїм романом Володимир Винниченко працював з 1921 по 1924 (за окремими даними по 1925) рік. Симбіоз різноманітних ідей, породжених часом, виливається у нього в концепцію нового суспільства, що живе за якісно новою філософією «сон-цеїзму», основи якої викладені в творі.

Після завершення роботи над текстом роману починається сповнена драматизму історія його видання. Публікацію «Сонячної машини» на батьківщині письменник пов’язував з можливістю повернутися в Україну. Переговори з ймовірними видавцями спочатку не дали належних результатів. У щоденнику Винниченка з’являється запис: «Втома, розбитість. Одцвіли сподівання на успіх «Сонячної машини». Бідна моя «машинка», кому ти тут потрібна, серед цієї дріб’язкової продажності, дрібних утіх і понурого, величезного отупіння мас?..» Але вже через три дні після цього запису (датованого 8 березня 1925 року) письменник отримує повідомлення про те, що Держвидав дає згоду на видання «Сонячної машини».

Твір став непересічним явищем в історії української літератури XX століття, вже своєю появою 1928 року спричинивши широке і водночас особливо загострене обговорення в пресі та клубах. Разом з тим, подібна реакція лише посилила інтерес до твору і впродовж кількох років було здійснено ще два перевидання. Це був успіх нового для нашої літератури жанру — соціальної фантастики.

Детективно-пригодницький характер, несподівані повороти