Сергій Миколайович Поганий - Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий

і пройшла не без напруженості, та все ж заклала основу для більш продуктивного діалогу в майбутньому, який вівся тепер не лише шляхом особистих зустрічей і дипломатичних каналів, але також шляхом публічних заяв. І вже в січні 1986 року Горбачов здивував Рейгана, представивши радянську програму ядерного роззброєння. Очікувалося, що у промові на прийдешньому з’їзді КПРС він знову наголосить на цьому.

Стурбований пошуком шляхів вирішення комплексної кризи радянської держави, Горбачов доклав чимало зусиль при підготовці своєї доповіді для XXVII з’їзду. Пізньої осені 1985 року він викликав двох найближчих радників — свого головного помічника Валерія Болдіна і колишнього посла СРСР у Канаді Олександра Яковлєва — в державну резиденцію неподалік від Сочі, на Чорноморському узбережжі. Перебудова — кардинальна реструктуризація радянської політичної та економічної системи — була ще попереду. (Як показав час, саме Яковлєв став промоутером масштабних змін.) Ключовою ж концепцію тієї епохи став курс на прискорення. Вважалось, що загалом радянська система була ефективною і потребувала лише стимулювання шляхом «науково-технічного прогресу», радянської альтернативи терміна «технологічні інновації».

За кілька днів до з’їзду Горбачов навмисно усамітнився вдома, вичитуючи вголос свою довгу промову і розраховуючи час. Читання без пауз займало більше ніж шість годин. Тимчасом як Горбачов працював над своїми ораторським навичками, делегати з’їзду могли зайнятися відвідуванням столичних магазинів (а не галерей і музеїв, як писала преса). «З’їхавшись з усього Союзу, люди були зацікавлені в основному у своїх особистих справах, — писав помічник Горбачова Валерій Болдін, який виступив співавтором промови. — Їм доводилося купувати речі і для себе, і для членів родини, і для знайомих, які назамовляли так багато, що товар буде непросто доставити навіть потягом».

Більшість делегатів прибували з периферії, яка зіштовхнулася з дефіцитом сільськогосподарської продукції та споживчих товарів, — і це було невід’ємною рисою радянського життя 1980-х. Керівництво партії, нездатне вирішити питання дефіциту товарів у рамках населення загалом, робило все можливе, щоб задовольнити партійну еліту. В готелях, куди розселяли делегатів XXVII з’їзду, за розпорядженнями партійних можновладців відкривали спеціальні магазини та універмаги, куди з усього Радянського Союзу звозили товари, які зазвичай було практично неможливо купити. Стильні костюми і сукні, взуття, ікра, м’ясо, ковбаси і нарешті, що не менш важливо, банани — словом, усе, чого не мав середньостатистичний радянський громадянин не лише в провінції, а й у Москві, Ленінграді та Києві, тобто значно забезпеченіших центрах. Керівництво пошти навіть відкрило спеціальне відділення для посилок, які делегати відправляли додому з Москви.

Для високопоставлених партійних чиновників із провінцій і директорів великих підприємств, які завдяки своїй політичній владі і зв’язкам мали доступ до дефіцитних товарів і на місцях теж, з’їзд КПРС відкривав інші можливості. Вони використовували час у Москві для впливу на столичних керівників і міністрів, звертаючись за грошима і ресурсами для їхніх регіонів та підприємств. Окрім того, вони також робили все для підтримки старих зв’язків з приятелями і знайомими, одночасно заводячи нові знайомства. Подібне спілкування вимагало розпивання алкоголю, часто — надмір не. І це стало характерною рисою і прокляттям радянського стилю управління. За рік до XXVII з’їзду Михайло Горбачов, стривожений рівнем алкоголізму серед населення, розпочав антиалкогольну кампанію. Зокрема, звільняли з посад партійних чиновників і державних службовців, яких викрили в пияцтві.

Віталій Врублевський, найближчий помічник 1-го секретаря ЦК Компартії України і за сумісництвом голови делегації Володимира Щербицького, пригадував ситуацію, коли охоронці КДБ, яким було доручено перевіряти партійні квитки, відчули запах спиртного від одного з делегатів і доповіли про це високопосадовцям. Уже згодом справа, в якій фігурував секретар Ворошиловградського обкому (з 1990 року — Луганський обком), була передана до вищого партійного керівництва. «Секретаря виключили з партії прямо на місці», — згадував Врублевський, якого, до речі, самого ледь не викрили в аналогічній ситуації, коли він провів ніч за чаркою з групою перших космонавтів — своєрідних радянських рок-зірок. «Володимир Щербицький, сидячи у президії, безперестанку поглядав на членів своєї делегації, — відмічав Врублевський, — а мої очі ніби навмисно злипалися». Урятував Віталія Врублевського колега, який час від часу пощипував того за коліно, не даючи заснути на середині промови.

*

Числився серед членів української делегації XXVII з’їзду КПРС і Віктор Брюханов, 50-річний директор Чорнобильської АЕС. З’їзд у лютому 1986 року — перший, на який запросили Брюханова, партійця зі стажем і високопоставленого керівника. Загалом три четверті делегатів поїхали на засідання вперше, однак директорів на кшталт В. Брюханова серед 900 делегатів з’їзду було трохи більше ніж 350 чоловік, що становить приблизно сім відсотків від загального числа. Середнього зросту, худорлявий, з рівною осанкою, темним кучерявим волоссям, яке він зачісував назад, і дещо збентеженою усмішкою, Брюханов справляв враження доброї та чесної людини. Підлеглі цінували його як прекрасного інженера і ефективного керівника. Навряд чи Брюханова можна було назвати любителем випити. Окрім того, Віктор Брюханов вважався трудоголіком. Готовий працювати днями, небагатослівний, до того ж належав до тієї рідкісної в Радянському Союзі породи управлінців, які виконували поставлені завдання, водночас проявляючи повагу до свого колективу.

Привілей стати делегатом був визнанням роботи, яку Брюханов виконав на посаді керівника третьої за потужністю атомної електростанції у світі. Він збудував ЧАЕС фактично з нуля, і тепер там були запущені чотири ядерні реактори, кожен з яких виробляв 1 тисячу мегават (МВт) електропотужності. Ще два реактори перебували на стадії будівництва. Станом на 1985 рік станція перевиконала свої планові показники, виробивши 29 мільярдів кіловат-годин електроенергії. За свою роботу Брюханов отримав дві високі державні нагороди, і багато хто вважав, що він уже заслуговував отримати вищу відзнаку — орден Леніна і золоту зірку Героя Соціалістичної Праці. Наприкінці листопада 1985-го Верховна Рада Української PCP у Києві привітала його з п’ятдесятиріччям, нагородивши його державною нагородою — Грамотою Президії ВР УРСР. І вже сам факт вибору Брюханова делегатом з’їзду КПРС слугував красномовною відзнакою, рівноцінною (якщо не сказати більше) найвищим державним нагородам.

Коли напередодні дня його народження з Києва в Прип’ять, де розміщується ЧАЕС, приїхав журналіст — задля інтерв’ю про досягнення і плани на майбутнє Брюханова, — директор станції несподівано постав відкритою до розмови людиною. Брюханов згадував холодний зимовий день 1970 року, коли він прибув до Чорнобиля і зняв у місцевому готелі кімнату. Тоді йому виповнилося лише 35 років, а його вже призначили директором атомної електростанції, яку ще потрібно було побудувати. «Чесно кажучи, спершу було лячно», — розповідав Брюханов журналістові. Утім, так було лише на початку. Тепер Брюханов керував об’єктом із тисячами висококваліфікованих операторів, інженерів і робочих. Окрім