Ніл Гейман - Дітлахи Анансі

Із саксофоном, сузафоном і трубою. Там був велетенський чолов'яга з прив'язаною до шиї подобою контрабасу. І ще один — який бив у бас-барабан. А очолював процесію не хто інший, як татусь Чарлі в елегантному картатому костюмі, борсаліно і канаркових рукавичках. Він ні на чому не грав, але його хода нагадувала колінця якоїсь дивної чечітки, що не відлунювала на відполірованому лікарняному лінолеумі. Батько піднімав капелюха, вітаючись з усім медперсоналом, який траплявся йому дорогою, і тис руки тим, хто наближався заговорити чи спробувати поскаржитись.

Товстун Чарлі закусив губу і помолився всім, хто могли б його почути, щоб земля розчахнулася і поглинула його, або принаймні щоб із ним трапився швиденький, милосердний і цілковито смертельний серцевий напад. Але йому не пощастило. Чарлі зостався серед живих, духовий ансамбль все наближався, а батько все пританцьовував, тис руки й усміхався.

«Якщо є на білому світі хоч якась справедливість,— думав Товстун Чарлі, — батько просто піде коридором далі, мине нас і зупиниться десь аж у відділенні сечостатевих захворювань». Утім, справедливості в світі не було, і тато зупинився прямісінько під дверима палати в онкології.

— Товстуне Чарлі! — проголосив тато достатньо гучно, щоб не тільки всенька палата, а й усе відділення і ціла лікарня вирозуміли, що вони з Чарлі знайомі. — Товстуне Чарлі, заберися з дороги! Тато прийшов!

Товстун Чарлі забрався з дороги.

Оркестр, яким верховодив батько, зайшов до палати і вервечкою прочимчикував до ліжка матері Чарлі. Вона підвела на музикантів погляд і всміхнулася.

— Жовта пташинка, — повторила мама слабким голосом. — Моя улюблена пісня.

— Ким би я був, якби таке забув? — відказав тато Чарлі.

Мама повільно похитала головою, а тоді простягла руку і стиснула його долоню в канарковій рукавичці.

— Перепрошую, — звернулась до Чарлі дрібненька біла жінка з планшеткою, — ці люди — з вами?

— Ні, — Товстун Чарлі зашарівся. — Ні, не зі мною. Аж ніяк.

— Але ж це ваша матір, — жіночка прошила його поглядом василіска. — Мушу просити вас, аби ви змусили цих людей негайно залишити палату, не створюючи жодного додаткового гамору!

У відповідь Товстун Чарлі щось нерозбірливо замурмотів.

— Що ви сказали?

— Я сказав, що майже певен, що не можу їх ні до чого змусити, — виразніше відказав Чарлі. Він утішав себе тим, що гірше вже бути просто не могло, коли це його батько забрав у барабанщика пластикову торбу і почав витягати з неї бляшанки з напівтемним елем, роздаючи їх музикантам, медсестрам, медбратам і пацієнтам. А тоді закурив черуту.

— Перепрошую! — скипіла жіночка з планшеткою, забачивши дим, і націлилась на Чарлиного тата, ніби перевернута догори дриґом радянська ядерна боєголовка.

Товстун Чарлі скористався цією миттю, аби вислизнути геть. Ця тактика видавалась наймудрішою.

Того вечора він сидів удома, чекаючи телефонного дзвінка або стукоту в двері десь із таким відчуттям, із яким люди, які колінкують перед гільйотиною, чекають цілунку леза на шиї. У двері так і не подзвонили.

Не поспавши до пуття, він прошмигнув до лікарні наступного дня, готовий до найгіршого.

Мама, однак, лежала в ліжку, і вигляд у неї був куди спокійніший і вмиротвореніший, ніж у всі попередні місяці.

— Він поїхав, — пояснила вона, коли Товстун Чарлі зайшов. — Не міг залишитись на довше. І, Чарлику, щиро кажучи, було б добре, якби ти вчора отак не втік. Ми влаштували справжню вечірку. Як у старі добрі часи.

Товстуну Чарлі складно було уявити собі щось гірше за вечірку в раковій палаті, очолювану його татусем із джазовим ансамблем. Він промовчав.

— Він не погана людина, — продовжила Чарлина мама, і очі її заблищали. Тоді насупилась. — Хоча, мабуть, це не зовсім правда. Він точно не добра людина. Але вчора він подарував мені дуже багато добра, — і вона усміхнулась, дуже щиро, аж на коротку мить знову здалась молодою.

У дверях стояла жінка з планшеткою. Вона націлила на Чарлі пальця. Товстун Чарлі поплівся в її напрямку, почавши мурмотіти вибачення ще до того, як вона взагалі могла б його почути. Але коли наблизився, то збагнув, що жінка більше не скидалася на василіска зі спазмом шлунка. Сьогодні медсестра виглядала цілковито по-котячому. Вона сказала тільки:

— Ваш тато.

— Вибачте, — почав виправдовуватись Товстун Чарлі. Він звик говорити це слово ще з дитинства — одразу, як хтось згадував про його батька.

— Ні-ні-ні, — запротестувала вчорашня самка василіска.— Не треба вибачатись. Я просто подумала... Ваш тато... Якщо раптом нам доведеться вийти з ним на зв'язок — у нас немає ні його адреси, ні номера телефону. Треба було спитати вчора, але мені геть-чисто вилетіло з голови.

— Не думаю, що в нього є телефон, — відказав Чарлі. — А найпростіше його знайти у Флориді. Якщо їхати вздовж берега по шосе А1А, то по обіді можна знайти його на мосту — він рибалить. А вечорами він буде в барі.

— Такий милий чоловік, — замріяно озвалась медсестра. — Чим він займається?

— Я ж казав. Він називає це дивом хлібів і рибин.

Медсестра без жодних емоцій витріщилась на нього, і він започувався дурнем. Коли те саме говорив його тато, люди реготали.

— Гм... Як у Біблії. Диво хлібів і рибин. Тато казав, що нахлібничає і вивуджує, і це просто диво, що в нього є гроші. Він так жартував.

— Тааак... — затуманений погляд, — вчорашні жарти — це було щось. — Медсестра покладала язиком і знову перейшла на діловий тон. — Ви повинні повернутися о пів на шосту.

— Навіщо?

— Забрати матір. І її речі. Хіба лікар Джонсон не казав, що ми її виписуємо?

— Ви... Виписуєте її?

— Так, пане Нансі.

— А що... Як щодо раку?

— Здається, то була хибна тривога.

Товстун Чарлі не розумів, як могла трапитись хибна тривога. Минулого тижня мова йшла про те, щоб відправити маму до госпісу. Лікар використовував звороти на кшталт «тижні, а не місяці» і «зробити її життя якомога втішнішим, доки ми чекаємо неминучого».

Тим не менше Товстун Чарлі чемно прибув о сімнадцятій тридцять, щоб забрати матір, яку зовсім не збентежила звістка про те, що вона більше не помирає. Дорогою додому вона сказала Товстуну Чарлі, що подорожуватиме світом на власні заощадження.

— Лікарі казали, що мені залишилось три місяці,— сказала вона, — і я пригадую, як