Льюїс Керол - Аліса в Дивокраї, Льюїс Керол

уваги на це питання і швидко продовжувала:

— «...знаходив потрібним вийти з Едгаром Ателінгом назустріч Вільгельмові і вручити йому корону. Спочатку Вільгельм поводив себе стримано, але зарозумілість норманів...» Як ти почуваєш себе зараз, моя люба? — продовжувала вона, звертаючись до Аліси.

— Мокрісінька, як і раніш, — сумно відповіла Аліса. — Мені здається, що від цього сухого матеріалу я зовсім не обсихаю.

— В такому разі, — урочисто заговорив Індик, встаючи, — я вношу пропозицію перенести збори з метою негайного вжиття більш енергійних заходів для...

— Говори по-людськи! — втрутилося Орля. — Я не знаю, що означає половина цих дивних слів, та ти, мабуть, і сам не знаєш... — І Орля опустило голову, ховаючи посмішку. Деякі птахи схвально захихикали.

— Я тільки хотів сказати, — промовив Індик ображеним голосом, — що найкращим засобом обсушитися є політичні перегони.

— А що воно таке — політичні перегони? — запитала Аліса.

Її це мало цікавило, але Індик замовк з таким виглядом, ніби сподівався, що хтось мусить заговорити, а ніхто не виявив такого бажання.

— Як вам сказати?.. — почав Індик. — Краще за все пояснити це на самій грі. — (Можливо, ви теж захочете погратися, тому я розповім, як Індик проводив гру.)

Спочатку він позначив бігову доріжку, яка нагадувала коло («Точна форма не обов’язкова», — пояснив він), і розставив на ній усе товариство. Не було рахунку: «Раз-два-три — побігли!» — а кожен починав бігти і зупинявся, коли заманеться, тому було невідомо, коли настане кінець грі.

Проте, коли вони побігали з півгодини і зовсім обсушилися, Індик раптом гукнув:

— Перегони скінчилися!

Усі стовпилися навкруги нього, хекаючи, і запитували:

— А хто ж виграв?

Щоб відповісти на це питання, Індикові необхідно було добре подумати. Він довго сидів, приставивши палець до лоба (у такій позі звичайно зображують на малюнках Шекспіра). Усі мовчки чекали.

Нарешті Індик виголосив:

— Всі виграли, і кожен має одержати приз.

— Але хто буде роздавати призи? — запитав цілий хор голосів.

— Як хто, вона, звичайно, — відповів Індик, вказуючи пальцем на Алісу.

Усе товариство миттю оточило її, і всі разом кричали:

— Призи, призи!

Аліса не уявляла, що робити, і у відчаї засунула руку в кишеню, звідки дістала коробочку з цукерками (на щастя, туди не потрапила солона вода) і роздала їх усім у нагороду. Вийшло якраз по одній на кожного.

— Але їй також слід дати приз, — зауважила Миша.

— Ну звичайно, — дуже поважно відповів Індик. — Що там ще є у твоїй кишені? — продовжував він, звертаючись до Аліси.

— Лише наперсток, — сумно мовила Аліса.

— Давай його сюди, — наказав Індик.

Знову все товариство оточило її, Індик урочисто підніс наперсток зі словами:

— Ми просимо вас прийняти цей чудовий наперсток.

Коли він закінчив свою коротку промову, присутні зустріли її схвальними вигуками.

Алісі це все здавалося досить безглуздим, але у всіх був такий серйозний вигляд, що вона не наважилася сміятися. Не придумавши ніякої відповіді, вона обмежилася поклоном, силкуючись зберегти урочистий вигляд.

Далі треба було з’їсти цукерки. Це призвело до деякого гармидеру і безладдя, бо великі птахи скаржилися, що не розкуштували своїх цукерок, а малі давилися, і їх довелося ляпати по спині. Нарешті з цукерками було покінчено, і всі знову розсілися кружкома й умовляли Мишу розповісти що-небудь.

— Ви обіцяли розповісти мені свою історію, пам’ятаєте? — звернулась Аліса. — І чому ви ненавидите... К. та С., — додала вона пошепки, побоюючись, що та знов образиться.

— Добре, я розповім. Але кінець такий довгий і сумний! — промовила Миша, обертаючись до Аліси і зітхаючи.

— У вас справді довгий кінець, — зауважила Аліса, здивовано дивлячись на мишин хвіст, — але чому ви називаєте його сумним? — І вона продовжувала сушити собі голову над цим питанням, а Миша повела свою розповідь, зміст якої зводився приблизно до такого:

   Стрів

      Бровко

        мишку

           в хаті

            і почав

                їй

                 казати:

               «Я

            тебе

         позиваю,

        ходім,

     мишко,

   на суд.

Відкладать

   не

     годиться,

      мусим

        нині

         судиться,

          бо

           на мене

             з безділля

       напав уже нуд».

Каже

     мишка

Бровкові:

    «Що за

      суд

       безтолковий —

         ні судді ж,

           ні підсудка

             ми

               не

                  знайдемо

                     тут». —

        «Сам

        я

      буду,

    мишутко,

  за суддю

й

  за підсудка;

     вже

       і

        вирок

         готовий —

           тобі

            буде

               капут».

— Ти не слухаєш! — гримнула Миша на Алісу, розлютована. — Про що ти думаєш?

— Пробачте, — покірно обізвалась Аліса. — Ви, гадаю, дійшли до найголовнішого.

— Нічого подібного! — закричала Миша пронизливо і дуже сердито. — Це тільки зав’язка!

— Зав’язка! — підхопила Аліса, завжди готова прийти на допомогу іншим, і стурбовано почала озиратися на всі боки. — Будь ласка, давайте я допоможу розв’язати її.

— І не подумаю, — сказала Миша, підводячись і прямуючи геть. — Ти ображаєш мене, говорячи таку нісенітницю.

— Я не хотіла образити вас! — благала бідолашна Аліса. — Але, бачите, ви така вразлива!

Миша тільки буркнула щось у відповідь.

— Прошу вас, верніться і закінчіть свою розповідь, — гукнула Аліса вслід.

Усі присутні хором приєдналися до неї:

— Так, просимо, верніться!

Але Миша лише роздратовано крутнула головою і ще швидше попростувала геть.

— Як шкода, що вона відмовилася залишитися! — зітхнув папуга Лорі, коли Миша зникла з очей.

А стара крабиха скористалася нагодою пожурити свою доньку:

— Бач, моя люба! Хай це буде наукою для тебе: ніколи не втрачай рівноваги!

— Прикуси язика, мамо! — відповіла донька досить роздратовано. — Ти можеш вивести з себе навіть устрицю!

— Хотілося б мені, щоб Діна була тут, дуже б хотілося! — вголос промовила Аліса, ні до кого зокрема не звертаючись. — Вона б хутко повернула сюди ту мишу.

— А хто така Діна, осмілюся запитати? — обізвався Лорі.

Аліса відповіла захоплено, завжди рада поговорити про свою улюбленицю:

— Діна — це наша кішка. Ви навіть уявити собі не можете, як добре вона ловить мишей! А коли б ви бачили, як вона ганяється за пташками! Вона з’їдає пташеня, ледве побачить його!

Ця промова викликала помітне занепокоєння серед присутніх. Деякі пташки похапцем пішли геть. Стара сорока почала щільніше кутатись, говорячи:

— Мені справді час додому. Нічне повітря шкідливо впливає на моє горло!

А канарейка покликала своїх діток тремтячим голосом:

— Ходімо, любі! Вам давно час спати!

Під різними приводами всі рушили геть, і скоро Аліса залишилася сама.

— І нащо я заговорила про Діну! — сумно докоряла собі Аліса. — Ніхто тут чомусь не любить її, хоч я певна, що це найкраща кішка у світі! Ох, моя люба Діно! Не знаю, чи доведеться мені ще побачитися з тобою! — І бідна Аліса заплакала знову, бо почувала себе дуже самітно і пригнічено. Проте незабаром вона почула здаля легеньке тупотіння і жадібно вдивлялася туди. Чи не Миша то повертається, щоб скінчити свою розповідь?