Микола Юрійович Рябчук - Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук

інших їхніх спів­громадян абсо­лю­т­но непо­трі­бним. Один із сумних парадоксів Євросою­зу якраз поля­гає в то­му, що з наявно­го там верховенства права і недо­торкан­ності власності кори­стають лю­ди, які водночас послі­довно руйну­ють і знева­жа­ють усі ці ре­чі у власних краї­нах.

Бага­тьом украї­нцям Угода про Асоціа­цію давала надію, що разом з Євросою­зом їм удасться та­ки приму­си­ти без­закон­ну владу дія­ти більш-менш у рамках закону, чи принаймні — що вдасться зміни­ти цю владу за рік на більш-менш чесних і справедли­вих ви­борах. У най­прості­шо­му ви­гляді Угода означа­ла дві ре­чі: зобов’яза­н­ня украї­нської влади не красти, не бре­ха­ти і не шахрувати — принаймні так мас­штабно і без­соро­мно, як те­пер. А з іншо­го боку — зобов’яза­н­ня Євросою­зу пи­льну­вати дія­льність шахраю­ватих парт­не­рів і допомага­ти украї­нському суспільству чи­ни­ти на них громадя­нський тиск.

Зроз­уміло, що та­ка Угода, започа­ткована помаранче­ви­ми попередни­ками, не бу­ла на­справді по­трі­бна Ві­кторові Яну­кови­чу та йо­го «партії», тож, по­при всі­ля­кі торги та ви­крута­си, від­мова від її під­пи­са­н­ня стала вре­шті мо­ментом істи­ни, а Май­дан — закономі­рною реакцію на цю істи­ну, про­ща­н­ням з ілю­зія­ми та усві­до­мле­н­ням дійсності. Май­дан­не про­ти­стоя­н­ня має си­стемний ха­рактер — як зі­ткне­н­ня двох сві­тів, двох політи­чних ку­льтур, двох си­стем цін­ностей — «Європи», уособлю­ваної Евросою­зом, і «Євразії», уособлю­ваної пу­ті­нською Росі­єю, Яну­кови­че­вою «Сім’єю» та пропла­че­ни­ми ті­ту­шками на вули­цях Киє­ва.

Украї­нці ось уже втретє намага­ю­ться доверши­ти оксами­т­ну револю­цію, яка ще в 1989 ро­ці змела авторита­рні комуністи­чні ре­жи­ми у Східній Європі, про­те зага­льму­вала на украї­нському захі­дному кордоні, ко­трий по­ступово пере­твори­вся на кордон ци­вілі­за­ційний — кордон між сві­том, де панує право, і сві­том, де пану­ють со­малійські пі­рати, що позахоплю­вали собі ці­лі держави разом із їхніми ме­шканця­ми як зару­чни­ками. Ані в 1991-му, ані у 2004-му украї­нцям не вдало­ся здійсни­ти ци­вілі­за­ційний прорив — із Євразії у Європу, і не знати, чи вдасться те­пер. Але мо­ж­на не сумні­вати­ся, що спроби три­вати­муть — навіть як­що сьо­годні­шня влада за допомо­гою московських братів і місцевих братків зуміє заду­ши­ти про­тести. Сама демо­графія пра­цює про­ти Ві­ктора Яну­кови­ча: в усіх соціо­ло­гі­чних опи­тува­н­нях мо­ло­д­ший вік респондентів одно­значно корелює з дедалі си­льні­ши­ми проє­вропейськи­ми орі­є­нта­ці­я­ми. Добре, ко­ли б хто-не-будь ще й роз­тлу­ма­чив на­шо­му так званому «пре­зи­дентові», що це все означає.

5.

Мій вік і наявність ся­ких-та­ких знань не сприяють надмі­рному оптимізмові. І все ж я ві­рю, що ще в цьо­му жит­ті змо­жу сказати при зу­стрічі Адамові Мі­хні­ку: «Ось ба­чиш, ми ви­би­рались на похорон, а по­трапи­ли та­ки на весі­л­ля!..»

12.12.2013

Чо­ти­рнад­ця­те найгі­рше місце на сві­ті

1.

— Ох, ці довбані європейці, — ка­же ко­ле­га, ко­ли проходи­мо через Май­дан, покри­тий кві­та­ми й попелом. — Вони б і досі роз­гойдували­ся, ко­ли б яну­ча­ри не по­стріля­ли стількох лю­дей.

Мені не хоче­ться за­ступатись за «європейців», то­му що про­тя­гом кі­лькох міся­ців я й сам ли­ше те робив, що кри­ти­ку­вав їх у деся­тках статей, інтерв’ю та коментарів. Про­те я робив це у їхніх га­зетах, на їхньо­му радіо і в їхньо­му теле­ба­чен­ні. Нато­мість ні­ко­ли не роби­ти­му цьо­го в Украї­ні. Не то­му, що об­стоюю дві рі­зні правди чи два стандарти. А то­му, що від­чу­ваю в Украї­ні ці­лком інший контекст, який мене стра­шен­но турбує.

Мене турбує ця давня тради­ція демоніза­ції Заходу як го­ло­вно­го «Іншо­го» — одвічно­го ли­ходія, який ті­льки те й робить, що пле­те змови су­про­ти без­невин­них слов’ян, ті­льки й мі­ркує, як би то ще отих унте­рменшів упослі­ди­ти та поневоли­ти. Російська імперія вияви­ла­ся в цій демоніза­ції непереверше­ною. Вона пере­твори­ла конфе­сійні роз­бі­ж­ності в ци­вілі­за­ційний роз­лам, а від­так і в геополіти­чний поділ. Вона й досі ви­кори­стовує над­по­ту­ж­ну пропага­ндистську ма­ши­ну для заля­ку­ва­н­ня своїх під­даних мо­торо­шни­ми історія­ми про агреси­вний блок НАТО і морально зде­градований Євросоюз.

Мої спів­ві­тчи­зни­ки за­знавали цьо­го прополіску­ва­н­ня мізків про­тя­гом сто­літь і бага­то хто з них інтерналі­зував ці мі­фи тою чи тою мі­рою. Захід та­кож при­кла­вся до творе­н­ня цих стерео­ти­пів — не ли­ше досить супере­ч­ли­вою, ска­жі­мо так, історією своїх стосу­нків зі Сходом, а й сьо­годні­шньою зверх­ньо-по­блаж­ли­вою або й від­верто знева­ж­ли­вою пози­ці­єю. Для бага­тьох із нас навіть коро­тко­го спілку­ва­н­ня із захі­дни­ми при­кордон­ни­ками чи пра­ці­вни­ками консульств бу­ває досить, аби помі­т­но охолону­ти у своє­му наївному і ні­ко­ли не від­взає­мненому захі­дни­цтві.

Але я ро­зумію та­кож, що су­про­ти­вне почу­т­тя — ресенти­менту й образи на весь світ, який нас весь час ігнорує й недооцінює і який нам по­стійно щось винен, — є само­прини­зли­вим і в кі­нцево­му під­сумку саморуйні­вним.

На­при­кі­нці XIX сто­лі­т­тя, ко­ли шанси украї­нсько­го проекту бу­ли ще примарні­ши­ми, як ни­ні, а Російська імперія бу­ла май­же та­кою самою агреси­вною й ре­преси­вною, один украї­нський пи­сьмен­ник напи­сав своє­му ко­ле­зі знамен­ні ря­д­ки: «Годі вже пла­кати та нарі­кати, що нас б’ють. Мало ко­го б’ють у цьо­му сві­ті! Світ спів­чу­ває не тим, ко­го б’ють, а тим, ко­трі від­би­ваю­ться».

2.

Недавня украї­нська револю­ція і, як від­повідь на неї, вторгне­н­ня російських військ постави­ли знов на поря­док ден­ний складне й дис­ку­сійне пи­та­н­ня про втруча­н­ня Заходу у сві­тові події — йо­го мас­штаб, глиби­ну, своєчасність і послі­довність, ви­бі­рковий ха­рактер, шля­хи ле­гі­ти­міза­ції. У найзага­льні­ших те­рмінах ідеться про цін­ності й інтереси, мораль і геополіти­ку. Супере­чність між ци­ми кате­горі­я­ми ви­пли­ває з давно усві­до­мле­ної немо­ж­ли­вості без­ком­промісно по­єд­нати прекрасноду­ху теорію з повся­к­ден­ною практи­кою, ідеали — з реальністю. Захід мо­же собі до­зволи­ти бо­мбу­вати Бел­град, щоб зуп­ни­ти гено­цид у Косово, про­те не мо­же бо­мбу­вати Москву, щоб зупи­ни­ти гено­цид у Че­чні. Сполу­че­ні Штати мо­жуть ви­кори­стати свої збройні си­ли, щоб звільни­ти Ку­вейт з-під іракської оку­па­ції, про­те не мо­жуть так само звільни­ти Ти­бет з-під оку­па­ції ки­тайської. Між­народна політи­ка — цари­на прагмати­зму; ко­жен крок ви­знача­ють тут не так принципи, як кальку­ля­ція по­тенційних зи­сків і втрат. А що ме­жа між твере­зим роз­раху­нком і хо­ло­днокровним ци­нізмом є досить хи­ткою, завжди вини­кає споку­са трохи її посу­ну­ти, пере­ступи­ти, пере­тлу­ма­чи­ти на свою користь.

Ко­жен із нас мо­же ле­г­ко се­бе постави­ти в си­туа­цію поді­бно­го морально­го ви­бору, уяви­вши, на­при­клад, скільки лю­дей на пла­неті поми­рає від го­ло­ду саме в ту мить, ко­ли ми роз­ко­шу­є­мо в ресторані дороги­ми й на­вряд чи для нас жит­тє­во необ­хі­дни­ми стравами. Або — скільком лю­дям не ви­стачає най­прості­ших меди­каментів у той час, як ми ку­пу­є­мо дорогі авта чи інші «статусні» ре­чі — ко­штовні си­м­воли на­шо­го марносла­вства й компле­ксу меншо­вартості. Зде­більшо­го ми уни­кає­мо цих не­приє­мних пи­тань, знаходя­чи без­ліч від­мовок і ви­прав­дань своїй моральній не­чу­ло­сті. «Всім не допомо­жеш», — ка­же­мо ми. — «Довко­ла повно шахраїв», «Ні­ко­ли не знаєш, що зроблять із твої­ми поже­ртвами», «Я не зобов’язаний дбати про ле­дарів», «Мені по­трі­бен певний комфорт, я маю право», — це ли­ше кі­лька з-поміж бага­тьох аргументів, яки­ми ми роз­грішу­є­мо се­бе, даю­чи зрозумі­ти — ці­лком