Лада Астра - Академія об'єднаних талантів. Туман бажання, Лада Астра

ЕЛЬВІРА

  Академія об'єднаних талантів має таку назву, бо вона єдина на всю Терсію (наш світ, який просякнутий магічними струменями) що об'єднує в собі усю можливу в нашому світі магію. Є безліч магічних академій вузької направленості, але загальна тільки одна.

  Сюди не можна просто так потрапити. Треба, щоб тобі прийшло запрошення і тільки тоді ти маєш право переступити поріг цього навчального закладу. Мені таке запрошення свого часу теж прийшло. Думаю не обійшлося без участі батькової рідної сестри, тітки Мірабелли (вона прислала мені вже три листи, які я так і не відкрила досі).

    Що правда запрошення було на факультет бойової магії, але я змогла вмовити приймальну комісію перевести мене на факультет травників. Пояснила, що через втрату батьків перестала добре відчувати бойові потоки й дуже хочу потрапити на той факультет, де навчалася моя мама. 

  Скоріш за все мене б не прийняли, якби серед комісії не було пані Флоренсії, викладачки Теорії трав. Виявляється моя мама колись була її найкращою ученицею. То ж завдяки їй я опинилася на факультеті травників – найслабшому відгалуженні магії. 

  У стінах академії я тісно спілкувалася лише з трьома. Це були дві дівчини – Віккі й Міла, мої сусідки по кімнаті в гуртожитку. Обидві майбутні цілительки. А також Лім, до нього  якраз зараз поспішала в бібліотеку. Там ми з ним і познайомились. 

   Просто ці трави й все, що було з ними пов'язано, давалися мені ну дуже важко. Ніяк не хотіли відкладатись у пам'яті всі ті заговори та різновиди трав'яних зборів. Тому бібліотека стала моїм другим домом. Тут я проводила увесь свій вільний час, намагаючись хоч якось вмістити в голові потрібну інформацію, щоб просто не вилетіти з тріском після чергових іспитів. 

 Лім теж проводив багато часу за книгами й, пересікаючись періодично, ми  не помітили, як почали спочатку вітатись один з одним, а потім і просто розмовляти, відпочиваючи від своїх книжок. 

   Він був бойовим магом. Але я не відчувала загрози для себе від нього. Соромно певно про таке казати та хлопець був далекий від ідеалу і загального бачення бойовиків. Маленького зросту, з трохи вузькими, маленькими оченятами та помітно зайвою вагою, він мало походив на бойового мага. І якби не їхня темна форма, то я б ніколи не подумала що він бойовик. Хоча хлопець розповідав, що він найдосконаліше в усій академії знає теорію бойових мистецтв. З практикою не завжди добре виходить, але завдяки неабияким теоретичним знанням він є одним з кращих учнів академії. А мені так хотілося хоч трохи живого спілкування, тож залюбки проводила з ним час. У своєму бажанні бути не помітною я справді досягла успіху, але самотність інколи зводила мене з розуму. Тому я й почала вважати його своїм другом.

– Привіт Лім, – привіталася я, сідаючи поруч з хлопцем і розкладаючи свої книги.

– Привіт. Що, навчання тільки почалося, а ти вже нічого не розумієш? – жартував він наді мною. 

  Я тільки плечима здвигувала, бо сказати було нічого. Як завжди пасла задніх у тих травах.

 – А ти як завжди прагнеш до вдосконалення? – запитала його у відповідь.

   Той лише загадково посміхнувся. З Лімом мені було добре і доволі спокійно. Він знав про мою таємницю. Про неї знав він та дівчата з моєї кімнати. Сусідкам довелось розповісти ще на першому курсі, бо ж вони чудово бачили як я виглядаю без маскування і балахонистого одягу, тож посипалася купа запитань і довелося зізнаватись.

     А Ліму я зізналася трохи пізніше, коли він ні з того ні з сього запросив мене у кав'ярню. Я так боялася втратити друга і єдиного співбесідника, що виклала йому все раніше, ніж він встиг щось там мені запропонувати. Хлопець тоді категорично не зрозумів моєї позиції.

– Як можна відмовлятись від такого дару? Та я б усе, що в мене є, віддав, аби мати таке сильне тяжіння, – обурювався він тоді.

    Як виявилося, Лім з обіднілої родини й бойові маги там народжуються з п'ятим, останнім рівнем бойової магії (це здатність притягувати найнижчі бойові струмені). Але довго він не ображався і згодом ми знову почали спілкуватись як і раніше, чому я звісно безмежно раділа. 

     Сьогодні ми як завжди засиділись до пізньої ночі, періодично спілкуючись та вивчаючи кожен своє. Загальну тишу бібліотеки раптом сколихнув веселий дівочий сміх. Обернулася і закотила до гори очі, бо до нас з Лімом наближалися мої сусідки. Міла – ефектна брюнетка з дуже округлими формами, які вона завжди виділяє та Віккі – ніжна блондинка ельфійської зовнішності з дуже витонченими рисами обличчя. Обидві одягнуті, скоріш за все, на якусь чергову вечірку.

– Ось вона, наше мишенятко! – вигукнула радісно Міла, махаючи мені рукою і стрімко наближаючись до нас.

– А де ж їй ще буди? Як завжди в бібліотеці, – весело засміялася Віккі, присідаючи на стіл зі сторони Ліма і демонструючи йому свої яскраво червоні коротенькі шортики, що виднілися у розрізі темно синьої, довгої сукні. Міла присіла з мого боку, демонструючи точно такий самий наряд. Чомусь ці дві подружки полюбляли одягатись однаково. 

– Привіт дівчата. А що трапилось? – поцікавилася я, не розуміючи як цих красунь, майбутніх цілительок, занесло сюди. 

– І вона ще питає! Ти забула ключ від кімнати, а ми сьогодні пізно будемо, – почала Віккі.

– Якщо взагалі будемо. Там така шалена вечірка намічається, мммм, – продовжила Міла.