Аріна Вільде - Без зобов'язань, Аріна Вільде

Зараз вона була в курточці й вузьких джинсах, що обтягували стрункі ноги, а не в уніформі готелю. Копиця пишного світлого волосся струменіла спиною до попереку. Його навіть не помітила, попрямувала до столика, за яким на неї вже чекав якийсь мажорчик. Ну так, така, як вона, навряд чи зв’язалася б із хлопцем із простих. Ось тільки незрозуміло, чому цей «хлопець не з простих» працювати їй підлогомийницею дозволяє.

Спостерігаючи за дівчиною, Дамір на якийсь час забув, що співрозмовники чекають від нього якоїсь реакції на їхню пропозицію. Йому зараз цікавою була лише ця блондинка.

Вона зупинилася біля столика, різкими рухами стягнула з рук рукавички, кинула на стілець поруч. Клюнула мажорика в щоку, зняла куртку і вмостилася навпроти нього. Щось емоційно почала розповідати, спочатку Дамір вирішив, що сваряться, але те, з яким уважним і серйозним виглядом слухав її пацан, наштовхувало на висновок, що імовірніше за все скаржиться йому на щось. Цілком можливо, навіть на самого Даміра, адже минуло хвилин сорок як він із готелю вийшов. А зміна Аврори навряд чи так швидко могла закінчитися.

— То що, Даміре? Можемо ми розраховувати на те, що ти візьмеш трохи часу подумати й все ж таки погодишся?

Дамір різко повернув голову до Дмитрука.

— А який запасний варіант? Ви ж напевно розглядали можливість моєї відмови.

Дмитрук скривився, Антонов, який більшу частину розмови відмовчувався, раптом промовив:

— Якщо ти відмовишся, Даміре, нам доведеться підтримати Костецького. А нам би дуже цього не хотілося. Але й війна нам не потрібна. Ми вже не молоді, щоб у перетягування каната грати. У мене син підростає, хотілося б передати йому компанію, що процвітає і приносить прибуток, а не те, що від неї залишиться, якщо проти підемо. А інших відповідних осіб, яким ми б довіряли, немає. Тільки ти, Даміре.

— Я зрозумів, — кивнув Дамір і знову погляд на дівку перевів. А вона вже сама за столиком. Ні мажора, ні його ноута немає. — Ви ж розумієте, що навіть якщо я погоджуся, немає гарантій на перемогу. Мене народ навіть не знає, я не публічна людина, люблю в тіні перебувати.

— Це не проблема, час у нас ще є. І гарний піарник. Перехопили його в Костецького, він уже ідей цілий блокнот накидав, — Дмитрук в передчутті потер руки, усмішка на його обличчі розквітла, в очах азарт спалахнув. — Вип’ємо по чарці за таку справу?

— Ну ви що, Олексію Петровичу, ще тільки дванадцята дня, які чарочки? У мене на третю нараду призначено, не хочу на директорів перегаром дихати, — єхидно зауважив Дамір, а потім попрощався з ними, домовившись про зустріч із піарником, і замість того, щоб вийти з ресторану й наказати водієві їхати в офіс, якогось біса попрямував до столика Аврори.

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно