Аліна Амор - Легковажна наречена, Аліна Амор

- Слідчі, маги, все з'ясовують, питають. Я звичайно не підслухувала, але вони так голосно розмовляли!

Ага, так я й повірила. Судячи з підвищеної балакучості, Мелінда та ще пліткарка.

Вона нахилилася майже впритул до мене і стишивши голос, затараторила:

- Я чула, що злочинці хотіли провести ритуал з магії крові! – вона зробила великі очі і прошепотіла, - На твоїй крові!

Потім випрямилася і додала:

- Ми так злякалися! Просто жах якийсь, чи не так?

Дивлячись на Мелінду, я б не сказала що їй страшно, швидше вона була в повному захваті. Блакитні очі аж блищали від збудження. Я думаю - така подія!

Видно у цьому монастирі їй зовсім нудно.

- А матінка-настоятелька вчора злягла з серцевим нападом, коли побачила що з тобою зробили.

Так от хто так кричав…

- А ти їж, їж! Зовсім я тебе заговорила, тобі ж одужувати треба!

Я здивовано подивилася на тацю з обідом. Не пам'ятаю щоб мені колись снилося як я їм. Але все буває вперше.

Ммм... Яка смачна каша...

Мелінда тим часом розповіла нові, і, звичайно ж, не підслухані деталі розслідування. Злочинці зникли, тож мотиви нападу невідомі. Також вдалося дізнатися що я племінниця Верховного мага королівства, графа де Ларуа. Це, мабуть, той загадковий чоловік, який дбав мене.

Та скоро я знову відчула наростаючий біль у грудях, і, згадавши слова мага, потяглася за пляшечкою. Мелінда зрозумівши все без слів, передала мені її, потім допомогла випити зілля і влягтися в ліжко, після чого побажала солодких снів і пішла.

Залишившись одна я спробувала зрозуміти - що це все означає? Хіба коли спиш, відчуваєш біль? На сон це марення зовсім не схоже, я вже пощипала себе скрізь де тільки могла, але ніяк не прокидалася. На галюцинації теж - занадто реалістично і багато деталей.

Хоча звідки мені знати якими бувають галюцинації?

Я оглянула скромну монастирську кімнату. Білі стіни та стеля, вузьке ліжко, стіл, стілець, шафа. Меблі масивні, прикрашені різьбою і виглядають добротно, виготовлені з суцільних шматків дерева і здаються дуже давніми, з потертими поверхнями після багатьох поколінь таких жвавих школярок як Мелінда.

У кутку кімнати стояв маленький дерев’яний столик зі стільчиком і дзеркалом у простій круглій і почорнівшій від часу мідній рамі, і я вирішила подивитися як виглядаю після цього дивного замаху. Неквапливо я підійшла до нього і зазирнула. Від побаченого мене пробив холодний піт. Я б закричала якби могла кричати, а так тільки мовчки відкривала і затуляла рота, як риба викинута на берег.

Це вже занадто...

Вражена і знесилена я повернулася у ліжко, лягла, накрилася ковдрою і поринула в цілющий сон без сновидінь.

Цього разу я прокинулася вночі. Темрява була глибокою і безтурботно тихою. Така буває перед світанком. Почувалася набагато краще і голова прояснилася. Хтось дбайливий залишив запалену воскову свічку на столі, вона дарувала трохи м'якого приглушеного світла. Я піднялася на ліктях, розглядаючи її, потім повільно встала і потяглася щоб розім'яти м'язи, що затекли. Наблизилася до свічки і помітила, що вона горить але не згоряє, а від вогника зовсім нема тепла.

Не інакше як магія…

Згадавши, що так шокувало мене перед сном, я несміливо пішла до злощасного дзеркала. А зазирнувши в нього, обімліла. У похмурому відображенні я побачила бліде як полотно обличчя з розширеними від подиву очима.

Але воно не було моїм!

У кімнаті стало нестерпно душно, не було чим дихати. Я рвучко кинулася до вікна, штовхнула назовні важкі дерев'яні стулки і… задихнулася. Тепер здавалося що в усьому світі разом закінчилося повітря. Те що я побачила, добило мене: над блискучою водною гладдю озера, висів величезний, разів у десять більше за наш, пористий немов голівка голландського сиру, фіолетовий місяць…

Я завмерла в німому здивуванні. Потім закашлялася і з шумом вдихнула прохолодне нічне повітря. Дихаю, дихаю…

Віддихавшись і трохи прийшовши до тями, мені стало очевидно, що я потрапила в інший світ або паралельну реальність…

Або збожеволіла…

Я вирішила зупинитись на першій версії.

Ноги стали ватними і відмовилися мене тримати, тому, повільно відступаючи і не відвертаючись від неможливого і нереального місяця, я повернулася у ліжко і сіла на його край.

І так і сиділа, вражено дивлячись у відчинене вікно.

А зірки тут теж чужі, їх набагато більше, вони здаються ближчими і сяють яскравіше. Немов тисячі світлячків, розсипаних по небу.

Це неймовірно…

Я все ж таки знайшла пригоди на свою голову...

А як каже Ніка, справжні пригоди починаються тоді, коли стає вже не смішно.

То куди ж я потрапила?