Жан-Крістоф Гранже - Багряні ріки

поверхові — і глянув на себе в дзеркало. Кощаве, пооране зморшками обличчя. Коротко підстрижене волосся, що зблискує сивиною. Окуляри в металевій оправі. Ньєман посміхнувся до свого відображення. Не хотів би він перестріти на безлюдній вулиці когось із такою мармизою.

Узявши спортивну сумку, він кинув до неї трохи одежі, поміж сорочок і шкарпеток засунув помпову рушницю «Ремінґтон» дванадцятого калібру, а також кілька коробок із набоями та обоймами для швидкого перезаряджання свого револьвера. Потім дістав чохол для одягу і склав туди два зимових костюми й кілька краваток із рудуватим візерунком.

Дорогою до міської брами Порт-де-ля-Шапель Ньєман зупинився на бульварі Кліші й зайшов до «Макдональдсу», відчиненого цілодобово. Похапцем глитнув два «роял чизбургери», не спускаючи очей зі своєї машини, припаркованої другим рядом. Була третя година ночі. Брудною залою у білястому неоновому світлі сновигали знайомі примарні постаті. Негри в широченних лахах. Повії з довгими, на ямайський лад, косичками. Наркомани, безхатьки, п’янички. Усі ці істоти належали до світу, що колись був Ньємановим, — світу вулиці. Світу, який він покинув заради кабінетної роботи, респектабельної та добре оплачуваної. Для будь-якого іншого копа потрапити до центрального апарату було б неабияким успіхом. Для нього ж це було ув’язнення в клітці, хоч і золотій, та однаково клітці, у якій він знемагав духом. Ньєман знову глянув на нічних створінь, що оточували його. Ці привиддя були деревами з його лісу, того, у якому він колись скрадався мисливцем.

Ньєман мчав не зупиняючись, увімкнувши дальнє світло й не зважаючи на поліційні радари та обмеження швидкості. О восьмій ранку він в’їхав на автостраду, що вела до Ґренобля. Проминувши Сен-Мартен-д’Ер і Сен-Мартен-д’Ур’яж, він попрямував до Ґернона, що лежав біля підніжжя шпиля Ґран-Пік-де- Бельдонн. Дорога звивалася серед хвойних лісів та промислових зон, що чергувалися між собою. Панувала тут дещо похмура атмосфера, як у всякій глушині, де самі лише краєвиди не здатні своєю красою притлумити відчуття цілковитої пустки.

Комісар проїхав повз перші знаки, що вказували дорогу до університетського містечка. Удалині, в імлистому світлі хмарного ранку, вимальовувалися високі верхів’я гір. Виїхавши з чергового закруту, Ньєман нарешті побачив у глибині долини університет: великі сучасні будівлі, блоки з рівчастого бетону, оточені зусібіч довгими газонами. Ця картина змусила Ньємана подумати про туберкульозний санаторій, що своїми розмірами не поступався невеличкому місту.

Комісар звернув із автостради й попрямував у долину. На заході він побачив кілька прямовисних річок, що, переплітаючись між собою, стікали з темних гірських схилів сріблястими потоками. Поліціянт пригальмував: легкий дрож пройняв його, коли він скинув поглядом на ці крижані струмені води, що спадали з вершини, то ховаючись у гущавині чагарнику, то відразу з’являючись, білі й блискучі, щоб за мить зникнути знову…

Ньєман вирішив зробити невеличкий гак. Він з’їхав із дороги й опинився під склепінням скроплених ранковою росою модрин і ялиць, а відтак виїхав на довгу рівнину, оточену високим муром чорних круч.

Комісар зупинився. Він вийшов із машини й дістав бінокль. Довго роздивлявся довкола, шукаючи річку, яку втратив із очей, аж доки не збагнув, що вона, діставшись улоговини, далі тече за стіною цих скель. Тепер він навіть міг її бачити у просвітах між камінням.

Раптом йому ще дещо впало у вічі. Ньєман сфокусував бінокль. Ні, він не помилився. Поліціянт повернувся до машини і рвонув на повній швидкості в напрямку до річки. В одній із розпадин між скелями він щойно помітив характерну ознаку Національної жандармерії — жовту флюоресцентну стрічку з написом:

ПРОХІД ЗАБОРОНЕНО

3

Ньєман з’їхав у міжгір’я, де виднілася звивиста стежина. Невдовзі він змушений був зупинитися: дорога була завузька для його седана. Комісар вийшов із машини, проліз попід огороджувальною стрічкою та дістався берега річки.

Плину води тут перешкоджала природна загата з брил каміння. Усупереч Ньємановим очікуванням потік, замість нуртувати й пінитися, розливався невеличким прозорим озерцем, тихим і спокійним. Немов обличчя, з якого раптом зникла вся лють. Далі, праворуч, річка відновлювала свій біг і вочевидь текла через місто, сіруваті обриси якого вимальовувалися в низині.

Раптом Ньєман завмер. Ліворуч якийсь чоловік сидів навпочіпки над водою. Комісар інстинктивно сягнув рукою по зброю, зачепивши наручники, які тихо дзенькнули. Чоловік обернувся до нього і всміхнувся.

— Що ви тут робите? — грубо запитав Ньєман.

Незнайомець не відповів одразу. Далі всміхаючись, він підвівся й стріпнув руками. Був це молодий чоловік з тендітними рисами обличчя та світлявим м’яким волоссям. Замшева куртка, брюки зі стрілками.

— А ви? — дзвінким голосом парирував він.

Така зухвалість збентежила Ньємана.

— Я з поліції, — заявив він суворим тоном. — Ви що, не бачили стрічки? Сподіваюся, у вас є вагома підстава порушити заборону, бо…

— Ерік Жуано, кримінальна поліція Ґренобля. Я прийшов сюди розвідати. Ще троє моїх колег мають прибути вдень.

Ньєман підійшов і став коло молодого поліціянта на вузькому березі.

— А де ваші помічники? — запитав він.

— Я дав їм півгодинки перекуснути щось. — Жуано безтурботно стенув плечима. — Я хотів попрацювати тут сам, у спокої… комісаре Ньєман.

Сивочолий поліціянт здивовано насупився.

— Я вас одразу впізнав, — незворушно, немов пояснюючи очевидне, промовив молодик. — Ви П’єр Ньєман. Колишня зірка антитерористичного підрозділу. Колишній голова підрозділу боротьби з бандитизмом. Колишній мисливець на вбивць і наркодилерів. Одне слово, багато чого колишнього…

— Нахабство тепер входить до програми підготовки інспекторів?

Жуано вклонився дещо насмішкуватим рухом.

— Даруйте мені, комісаре. Я лише хотів зробити ваш образ більш земним. Вам же відомо, що ви справжній кумир, суперкоп, на якого рівняється кожен молодий інспектор. Ви тут через убивство?

— А ти як гадаєш?

Молодий поліціянт знову схилив голову.

— Для мене велика честь працювати разом із вами.

Ньєман дивився на дзеркальну гладінь тихого плеса коло його ніг, немовби перетвореного ранковим промінням на скло. Із глибини, здавалося, линуло зеленаве світіння.

— Розкажи, що знаєш про справу.

Жуано показав очима на стрімку, наче стіна, скелю.

— Тіло знайшли там нагорі.

— Нагорі? — перепитав Ньєман, споглядаючи на кручі, гострі виступи яких кидали різкі тіні.

— Атож. На висоті п’ятнадцяти метрів. Убивця засунув тіло в одну з ущелин тої скелі й надав йому дивної пози.

— Якої саме?

Жуано трохи присів, виставивши вперед коліна і схрестивши руки на грудях.

— Пози ембріона.

— Оригінально.

— У цій справі немає нічого банального.

— Мені казали про рани, опіки, — мовив Ньєман.

— Трупа я ще не бачив. Але, як видається, на ньому справді є численні сліди тортур.

— Смерть настала внаслідок цих тортур?

— Наразі ще не встановлено. На шиї також є глибокі сліди — ознаки задушення.

Ньєман знову