Жюль Верн - П’ятнадцятирічний капітан

Часто цитують три слова незакінченного вірща Вергілія: «Audaces fortuna juvat…» («Доля сміливим допомагає…»), проте цитують невірно. Поет сказав: «Audantes fortuna juvant…» («Доля відчайдухам допомагає …»). Відчайдухам, а не просто сміливцям, майже завжди посміхається доля. Сміливий, інколи, може діяти необдумано. Відчайдух же спочатку подумає, а потім діє.

Дік Сенд належав до «audens» — відчайдухів. В п’ятнадцять років він вже вмів приймати рішення та доводити до кінця все те, на що свідомо наважився. Його жвавість та серйозність привертали увагу. На відміну від більшості своїх одноліток, Дік був скупим на слова та жести. У віці, коли діти ще не задумуються про майбутнє, Дік усвідомив своє жалюгідне положення і твердо вирішив «вибитися в люди» власними силами.

І він досяг свого: він був вже майже чоловіком в той час, як його ровесники все ще залишалися дітьми.

Спритний, моторний та сильний, Дік належав до обдарованих людей, про яких можна сказати, що вони народилися в сорочці: щоб вони не робили, куди не йшли — їм все до снаги.

Як вже зазначалося, Дік виховувався за благодійні відрахування суспільства. З початку його розмістили в притулку для підкидьків, розповсюджених в Америці. В чотири року його почали навчати читанню, письму та математиці в одній із тих шкіл штату Нью-Йорк, які існують на пожертви шляхетних доброчинців. У вісім років вроджена пристрасть до моря змусила його влаштуватися юнгою на корабель, що виконував рейси в країни півдня. На судні він почав вивчати морську справу, якій варто навчатися з дитинства. Судові офіцери добре ставилися до допитливого хлопчини и залюбки викладали для нього. Незабаром юнга мав стати молодшим матросом — безумовно, очікуючи подальшого росту. Той, хто з дитинства знає, що праця — закон життя, хто рано зрозумів, що хліб добувається в поті чола (Біблійський заповіт, що став правилом для людства), той призначений для великої справи, бо в потрібний день та час він знайде в собі сили для їх здійснення.

Завітавши якось на борт торгового судна, де служив Дік, капітан Халл помітив здібного юнгу. Бравому морякові сподобався сміливий юнак і, по поверненню до Сан-Франциско, розповів про нього своєму хазяїнові Джемсу Уелдону. Останній зацікавився долею Діка, віддав його до школи в Сан-Франциско і допоміг її закінчити, паралельно виховуючи хлопця в католицькій вірі, яку сповідувала сім’я судновласника.

Дік жадібно поглинав знання, особливо цікавлячись географією та історією мандрівок, очікуючи на вік, який дозволить йому вивчати той розділ математики, що присвячено навігації. Він не нехтував і практичною підготовкою. Закінчивши школу, він влаштувався молодшим матросом на китобійник свого благодійника Джемса Уелдона. Дік знав, що «велике полювання» (китобійний промисел) не менш важливе у вихованні справжнього моряка, ніж далекі плавання. Це відмінна підготовка до професії моряка, де на кожному кроці підстерігає небезпека. До того ж, цим навчальним судном виявився «Пілігрим» під командуванням його заступника — капітана Халла. Таким чином, молодому матросу було забезпечено найкращі умови для навчання.

Чи варто зазначити, що юнак був безмежно відданим родині Уелдон, якмй він стільком завдячував? Нехай промовляють факти. Можна з легкістю уявити як зрадів Дік, коли дізнався, що місіс Уелдон з сином подорожуватимуть «Пілігримом». Місіс Уелдон протягом декількох років заміняла Діку матір, а малого Джека він обожнював як рідного брата хоча й розумів, що становище в нього дещо інакше, ніж у сина багатого судновласника. Проте, його благодійники знали, що насіння добра втрапили на родючий ґрунт. Сирітське серце повнилося вдячності і Дік, не вагаючись, віддав би життя за тих, хто допоміг йому отримати освіту. Загалом, п’ятнадцятирічний юнак діяв і мислив як доросла людина років тридцяти років — ось який він, Дік Сенд.

Місіс Уелдон високо цінувала Діка. Вона знала, що може без вагань довірити йому свого маленького Джека. Дік Сенд обожнював малюка, який линув до нього, відчуваючи любов «старшого брата». Ті довгі години, що часто трапляються під час хорошої погоди у відкритому морі, коли всі вітрильники виставлені і не потребують жодного втручання, Дік з Джеком проводили разом. Юний матрос розважав дитину, показував йому все, що могло б зацікавити хлопчика в морській справі. Місіс Уелдон без остраху дивилася як Джек підіймався вантами то на ґрот-марс, то на фор-брам-стеньґу[8] і зісковзував снастями донизу, на палубу. Дік Сенд завжди був поряд з малюком, готовий підтримати, підхопити його, якщо б рученята п’ятирічного Джека раптово заслабли. Вправи на свіжому повітрі йшли на користь дитині, що тільки-но оговталася від важкої хвороби; морське повітря та щоденна гімнастика швидко повернула рум’янець блідим щічкам малюка.

Так проходило життя на «Пілігримі». Окрім східного вітру, ні екіпажу, ні пасажирам не було на що нарікати.

Проте, тривалість східного вітру не подобалася капітану Халлу. Йому ніяк не вдавалося взяти підходящий курс. Тим паче, він побоювався у подальшому потрапити в смугу безвітря поряд з тропіком Козерога, не кажучи вже про те, що екваторіальна течія могла відкинути його далі на захід. Капітан непокоївся головно про місіс Уелдон, хоча й розумів, що його провини в цій затримці немає. Якби поблизу «Пілігриму» проходив будь-який океанський пароплав, що направляється в Америку, він обов’язково порадив би своїй пасажирці пересісти на нього. На жаль, «Пілігрим» відхилився настільки далеко на південь, що не варто було сподіватися зустріти пароплав, що йде до Панами. Тай сполучення між Австралією та Новим Світом через Тихий океан в той час не було настільки жвавим, як воно стало згодом. Капітану Халлу залишалося лише чекати доки погода змилується над ним. Здавалося, нічого не повинно було порушити одноманітність цієї подорожі морем, аж раптом саме цього дня, 2-ого лютого, на широті та довготі, вказаної на початку цього оповідання, відбулася перша несподіванка.

Стояла погожа днина. Близько дев’ятої ранку Дік Сенд та Джек видерлися на салінґ[9] фок-мачти; звідти їм відкривалася вся палуба корабля та безмежні океанський простір. Лише частину горизонту за бортом затуляла ґрот-мачта, яка підтримувала ґрот і топсель. Попереду, над хвилями височів гострий бушприт з трьома туго натягнутими кліверами, неначе три крила різного розміру. Під їхніми ногами простягнулося полотнище фока, а над головами — фор-марсель та брамсель. За можливості шхуна трималася якнайкрутіше до вітру.

Дік Сенд пояснював Джеку, чому правильно навантажений «Пілігрим» не може перекинутися попри те, що він доволі сильно перехилився на штирборт[10], як раптом хлопчик закричав:

— Що це?!

— Ти щось побачив, Джеку? — запитав Дік Сенд, випроставшись на реї.

— Так, так! Ось