Лариса Підгірна - Червона Офелія

зберігало його тепло. Тоненько, жалібно скрипнуло під вагою тіла. Марко натягнув до підборіддя ковдру, згорнув під себе другу подушку і наче знову відчув в обіймах теплу, заплакану Маруньку. Цього тільки не вистачало! А тіло відчайдушно заволало. Вдихнув на повні груди. Треба спати. Завтра — купа справ, університет… Геть дурні думки!

* * *

Ранок після нічної негоди видався погожим та сонячним. Вітер за ніч геть обірвав пелюстки чайних троянд у садку, побив крислате листя винограду та пригнув до землі малинове пруття. Однак шкоди значної не наробив. Поки Марко вмивався, робив сякі-такі фізичні вправи, аби розім’ятися, та сьорбав чай з учорашніми пампушками, Марунька вже метушилася на кухні, готувала все до обіду, аби пані Ганна не сварила.

Марко не став якось особливо вдягатися. Власне — й не мав у що. З усього, що було, давно виріс. А ось військовий мундир із доброго англійського сукна. Лиш відпоров старі погони. Нема вже такої армії. Отак і піде. Може, по обіді й справді піти до кравця та замовити хоч якийсь костюм? Бо у військовому без погонів ходити по місту — воно якось по-дурному виглядає.

З Польських фільварок ішов навпростець, безкінечними сходами, через Смотрич, у Старе місто. Вдихав прохолодне свіже повітря, підставляючи обличчя сонцю. Мугикав під ніс афоризми латиною, котрі ще пам’ятав, і не вірив своєму щастю, хоч і розумів, що вся ця тиша і спокій оманливі й короткочасні.

В університет прихопив із собою шкіряний планшет. Швидше для виду, бо студентського причандалля вчора придбати не встиг.

А чи справді воно йому знадобиться? Снігірів он казав про те, що більшовицькі агенти ховаються всюди, навіть серед студентської молоді… То, може, краще вірний «Уеблі Скотт» за поясом, ніж чорнильниця в торбі? Хоча, як любив жартувати майор Дорофєєв з Одеської школи прапорщиків, за певних обставин згодитися може все, що трапиться під рукою.

Який дурний час! Коли не розумієш, хто поряд — друг чи ворог. А у цьому місті, схоже, зараз усе саме так…

Вирізняти ворогів та провокаторів тепер його, Маркова місія. І вона дуже відрізняється від диверсійної роботи в тилу ворога, яку він знав і яку доводилося виконувати.

Пройшовши парком, опинився напроти університету. Піднявся сходами, дивуючись, скільки тут люду. Мабуть, потрібно зайти спершу до ректора, пана Огієнка. Сповістити, що він прибув, що вже на місці.

Тільки от де той кабінет?

— Швед? То ти? Швед! То ти живий?! Марку!

Стрімко повернувся і сам вигукнув від здивування.

— Кость Чорницький! Костик!

Кого-кого не сподівався зустріти, так це його! Зауряд-прапорщика Чорницького, з яким місив ялові чоботи в Одеській диверсійній школі.

— Марку! Як ти тут? Оце так зустріч!

Він і сам не тямився від радості.

— Ну як… вступив, навчатися буду.

Кость поморщив носа, похитав головою. Веснянки на щоках розплилися у посмішці.

— Ти знаєш… Тут таке… Як на пороховій бочці. Тільки й чекаєш, що хтось почне гукати «Більшовики у місті!»

— Тіпун тобі на язик! Що ти мелеш! — скривився Марко. — Чув, що Петлюра скоро до Кам’янця прибуде? Що ми тепер — столиця всієї України? А ти — про більшовиків, хай їм грець!

Костик уже обхопив його за плечі і повів униз сходами, просто у двір.

— А навчання? — перепитав Марко.

— Ет! — відмахнувся Кость. — Яке навчання, коли я друга живого зустрів! Після Крутів — а я чув, що ти там був — гадав, ти загинув. А тут таке щастя… То, може, після занять майнемо куди, посидимо, побалакаємо…

Марко згідливо кивнув головою.

— Звичайно! Які можуть бути питання! Тільки я пригощаю, Костю!

— Як скажеш! — Кость прицокнув язиком. — А я тебе поверну у мирне життя. Тут же, у Кам’янці, все є! Навіть театр працює!

— Та ти що! — здивовано проказав Марко. — Давненько я не був у театрі. Востаннє — ще в Одесі. Пам’ятаєш?

— Аякже! — промовив Кость. — Ітак, он жіл тогда в Одесо…. — продекламував він із вдаваним пафосом. — Как денді лондонскій одєт…. — Ну от, є нагода побувати! — продовжив. — Спектаклі, до речі, йдуть українською. Столичні трупи приїжджають навіть… Може, підемо в неділю, ввечері?

— А чому ж ні… Підемо! Влиємося в місцеве богемне життя! — усміхнувся Марко. — Ти, я бачу, став завсідником театру?

— Ну… — Кость розвів руками. — Завсідник чи ні, але знайомства там певні маю.

— І що тому посприяло, Костю? — поцікавився Марко. — Яка мельпомена тебе зачарувала?

— Ну… — Кость розвів руками. — Мельпомена там дійсно є, і чарівна — варто зазначити. Аби не злякати удачу, я пішов твоїм шляхом — вирішив зайти з тилу. Ну, пам’ятаєш, як там у того ж Пушкіна «Чем меньше женщіну ми любім…»

Брова Марка поповзла вгору.

— Тобто?

— Книги, Швед, книги! У неї їх купа. Я ходжу до неї, як до бібліотеки.

Очі Марка округлилися…

— Ні, ну ти подивися, що Одеська школа прапорщиків з людьми робить! Якщо я правильно тебе зрозумів — ти зустрічаєшся з панянкою через те, що у неї гарна бібліотека? Костю, ти здоровий?

Чорницький розвів руками.

— Швед, вона — актриса, розумієш? Прима нашого театру! За нею впадає добра половина міста… Тож у мене було два шляхи: або зійтися з ними для чесного турніру, або вдавати, що цікавлюся не самою нею, а її книгами. Зате, — Кость лукаво посміхнувся, — жоден з них не має доступу до її гримерки та апартаментів. Я — маю. А там, як ти розумієш, карта по-всякому лягти може…

— І що, потрібна лягла? — поцікавився Марко.

Кость зітхнув, багатозначно поправивши на голові каскетку.

— Поки що не лягла, — і трохи сконфужено додав: — актриси… Ти ж знаєш, які вони, брате! Поки що я все ще читаю книги. Я ж не такий, як ти — рафінований інтелігент. Я простіший.

— Ну-ну, Пушкіна он як читаєш напам’ять… Не розумію, Чорницький, навіщо вдавати, що тобі подобається читати книги, коли ти захопився їх власницею? Ти збентежив панянку, тільки й усього… Може, вона навпаки чекає вияву твоєї уваги, пристрасті! Але… — Марко поплескав Чорницького по плечу. — Не бери мої слова до голови, я так давно не був у жіночому товаристві, що вже й сам не знаю, чи не розгубив ті крихти вміння залицятися до жінок.

— Ну, от і буде тобі нагода перевірити, — усміхнувся Кость. — Перевірити на собі чари прими Кам’янець-Подільського театру Олесі Дмитрівни Біличенко.

Марко зайшовся сміхом.

— А, мамо рідна! Гаразд, підемо, Костю, до театру. Ти заінтригував мене. А поки маю з’явитися до ректора та повідомити, що з нового навчального року до навчання приступити готовий.

— Якщо, звісно, той