Мирослав Сивицький - Жартівники

class="p1">— Що ти тепер збираєшся робити? — після невеличкої паузи знову озивається Михайло. — Підеш кудись у газету?

— Ще не знаю…

— У бізнес не хочеш? Можу посприяти у придбанні фотоательє, саме виставляється на аукціон.

— Ні, брате, це не для мене. Коли чесно, то я скоріше усього пішов би знову кудись у клуб працювати.

— Ти це серйозно? Зараз є місце директора профспілкового клубу в радгоспі «Вишневий».

— Звичайно. Сам собі господар, є доволі часу для творчої праці, та й у гущі людей, а це нові теми, невигадані сюжети… До речі, де цей радгосп?

— На межі з Гусятинським районом, колишній «Більшовик».

— Та це ж не дуже далеко від хутора. Там колись був, показовий на всю область, культурно-спортивний комплекс.

— Він і зараз є. Директор радгоспу — фанатик цієї культурно-освітньої справи й комплекс оснащений за останнім словом техніки: італійська світлова установка, гральні автомати, спортзал з басейном, квартира з усіма вигодами й, щонайважливіше, платня щомісячна…

— І чому в такому оазисі вакантне місце? — скулить око Нестор.

— Розумієш… — Михайло знову витягнув цигарки. — Радгосп багатий, молоді досить, до того ж по сусідству цукровий і спиртовий заводи, через річку — дачі обласних вождів, закритий нудистський пляж, популярний клуб нових українців «Зона ризику»… Сам розумієш, який там контингент відвідувачів. А випускники нашого училища культури ще по суті діти. Приїжджають до мене через тиждень і плачуть: — Заберіть нас звітам. До того ж директор радгоспу хоче, аби заклад працював, ота техніка давала віддачу…

— Що ж, це мені підійде…

— Окрім грошей робітники отримують зерно, цукор, а до них прирівняно й директора комплексу, котрий фактично є працівником радгоспу й нічого не має спільного з державною сіткою клубів та відділом культури…

Михайло поманив пальцем офіціантку, що стояла біля шинквасу й стригла очима ряди столиків, готова миттю зреагувати на поклик відвідувача.

— Нам потрібен телефон.

Війнувши пахом парфумів, вона через хвилю принесла апарат, Михайло втицьнув його у розетку й став набирати номер.

— Зараз, друже, ми все з'ясуємо… Алло… Антоне Володимировичу? Михайло Бачук… А так, упізнав по голосу… Скажіть у вас ще вільна посада директору комплексу? Так. Зі стажем… Понад десять років… Керівник самодіяльного драматичного колективу, фотограф, шахіст, радіотехнік, прекрасний спортсмен… Ні, не вундеркінд, а, як колись трубили по всіх усюдах, всесторонньо розвинута особа… Що, у вівторок на восьму ранку? Зразу до Біляка… От і гаразд. Мої вітання вам… — Михайло поклав трубку й розлив решту коньячку.

— Чув? У вівторок на бесіду! А тепер, як мовиться, Бог любить трійцю, калатнули й розбігаємося.

— Ти кудись квапишся?

— У райвиконком. А ти поманджаєш на свій хутір? Сказати водієві, аби відвіз тебе?

— Ні, брате, дякую… Я піду пішачком навпростець через ліси. Провідаю Лису гору, посиджу у дідовій криївці…

— Щось пишеш?

— Авжеж! Я вже без цього не можу. Зараз шліфую роман, котрий написав у в'язниці, а мені пишеться добре лише тоді, коли на власні очі маю змогу побачити ті місця, котрі описую.

— Я десь читав, що Лев Толстой тричі їздив у Бородіно, як писав «Війну і мир».

— Я не Толстой. Але хочу посидіти в отій видовбаній у скелі криївці, поставити себе на місце отих хлопців, аби за допомогою уяви на власній шкурі відчути, що то значить стояти на смерть! Що то значить віддати молоде життя за волю України й не здатись у полон, як досі не здався жоден чеченець!…

— Так то були мужні люди. Спартанці.

— Завваж, виховані «Просвітою» — прообразом нинішніх закладів культури. Тепер назви мені бодай одного з отої хвилі «нових українців», котрий зміг би одірватися від м'якої канапи, гарячих жіночих стегон, від кольорового телевізора з картинами голих, грудастих заморських красунь, і піти у ліси, у вічність. Назвеш? Сумніваюсь я, що підуть боронити волю України й оті, що рвуться до парламенту, й на мітингах несамовито гамселять себе у груди, клянучись віддати ненці тіло й душу?… Для цього треба мати у своєму серці щось таке, аби змогти в критичну мить застрелити себе, як пострілялись оті мужні хлопці, й не лише з отої криївки на Лисій горі! Ось, брате мій, яке покоління нам слід виховувати, в цьому числі й засобами культури. Нам до зарізу потрібні нині нові Донцови та Бандери, а не Лисі, Біловоли та Лойки…

5

Надійка розплющила очі. Довго дивилась у стелю просторої кімнати й не могла зрозуміти що з нею. У роті було гірко, млявість проймала тіло, паморочилось у голові.

Де вона?

І враз, мов із туману, спогад: чорне авто, симпатичне, з перчинкою біля носа, лице юнака, боротьба…

Перемагаючи слабість у ногах, поволі звелась, і ступаючи, мов п'яна, підійшла до широкого заґратованого вікна. Там, у сонячній купелі, зразу за широкою смугою городів з аплікацією розмаїтого буяння грядок, униз, до вигнутої козацькою шаблею ріки, стелився поораний глибокими ярами крутий схил. З-поміж соснового молодняку, що встеляв його, визирали блискучі, мов куполи вкопаних у землю дзотів, маківки порослих темно-бурим мохом валунів.

За річкою, продовгаста гора, схожа на велетенське чудовисько, що оскірялось червоними зубами кам'яної пащеки, тягнулась і губилась за обрієм. Гору вкривав яро-зелений, погаптований рудуватими плямами стовбурів сосни гобелен, що ткався аж до овиду. На узлісся вибігло кілька білостанних чепурних берізок і розпустили коси, немов русалки вийшли погрітись на зелений бережок.

Краса світу різко здисонансувала з її настроєм. До горла підкотилась нудотна хвиля і запекли сльозаві очі. Там за вікном воля, там буяє життя, а що чекає на неї отут, в оцій бозна-де розташованій кімнаті із заґратованими вікнами?

Безгучно ступаючи по м'якому килимі, вона наблизилась до дверей, якусь хвилю прислухалася. Ніде ні звуку, таке враження що на весь будинок вона одна-однісінька.

Обережно натиснула клямку — двері були не замкнені, й, зібравшись з духом, рвонула їх на себе. Від противного реву сирени вона, з несподіванки, аж присіла. В цю ж мить у коридорі почулися швидкі кроки й перед нею виріс Роман. Він був у темних окулярах, шортах, без сорочки й у кімнатних тапочках.

— Вже прочумалась, кицюню? — розіп'явся у дверях. З круглого обличчя сповзла улеслива посмішка й, щось схоже на співчуття вибилось на нього. Надійку здивувало, що зі щоки щезла родимка. — Вибач, що довелось вдатись до такого засобу, але вже надто незговірливою ти виявилась.

— Стій, не підходь до мене! — Надійка відступила декілька кроків назад, аж до канапи. — Я кричатиму.

— Кричи собі на здоров’я! Навкруги ані живої душі, та вікна й стіни цього будинку