Джордж Орвелл - Ковток повітря

вийшов на Головну вулицю. Приміський потяг до Лондона відправлявся о 10:14. Минаючи крамницю «Товари по шість пенні», я згадав, що хотів купити набір лез для бритви. Біля прилавка з милом менеджер залу, чи як там звучить його офіційна посада, сварив продавчиню. Зазвичай о такій порі людей тут небагато. Іноді, якщо прийти сюди відразу після відкриття, можна побачити, як цим дівчатам читають нотації, налаштовуючи на робочий лад. Подейкують, що великі мережі навмисно відправляють до різних магазинів таких хлопців, аби ті знущалися над дівчатами та оживляли жіночий колектив. Менеджер залу скидався на диявола в мініатюрі — коротун з квадратними плечима і сивими настовбурченими вусами. Він щойно нагримав на бідолаху (певно, помилилася з рештою) і продовжував її шпетити. Складалося враження, що у приміщенні працює електропилка.

— Е, ні! Навіть порахувати правильно не здатні! Це ж як треба постаратися, щоб правильно порахувати! Стільки клопоту! Е, ні!

Я не втримався і кинув погляд у бік продавчині. Навряд чи в цей момент їй хотілося зловити на собі погляд товстуна середнього віку з червоною пикою. Я відразу ж відвернувся, вдавши, що роздивляюся щось біля сусіднього прилавка — кільця для фіранок абощо. Коротун-диявол продовжував розпікати дівчину. Він, мабуть, з тих людей, що наче ті набридливі комахи — ніби відлітають, та потім повертаються знову.

— Ви не здатні правильно порахувати! Вас не турбує те, що через вас у магазину будуть збитки у два шилінги. Зовсім не турбує! Що для вас два шилінги? Нічого. Дарма просити вас бути уважнішими надалі. Е, ні! Ви переймаєтеся тільки власними проблемами. Ви про когось окрім себе думаєте?

Це тривало близько п’яти хвилин. Він сварив продавчиню так голосно, що було чути на увесь магазин. Він розвертався і збирався вже йти, а тоді знову повертався. Відійшовши подалі, я знову поглянув на них. Дівчина була ще зовсім дитиною: їй було не більше вісімнадцяти, пухкенька, з круглим обличчям — той тип особистості, який ніколи нічого не робить правильно з першого разу. Вона аж зблідла і вся тремтіла. Тремтіла від болю, ніби він шмагав її батогом. Інші продавчині робили вигляд, що нічого не чують. Нестерпний кат, маленький диявол з тих бойових горобців, що випинають груди, заклавши руки за спину, — типовий старший сержант, тільки зростом для цього рангу не вдався. Ви ніколи не звертали уваги на те, що у цій професії саме куці чоловіки? Він ледь не навалювався на неї всім своїм обличчям, вусами — наче вона його погано чула. Бідолашна дівчина затремтіла ще більше, щоки аж пашіли.

Врешті-решт чолов’яга вирішив, що сказав достатньо, і пішов геть, крокуючи, як адмірал палубою. Я підійшов до прилавка з бритвами. Він знав, що я чув кожне його слово, так само як і вона, і обоє вони знали, що я знаю, що вони про це знають. Не додавало комфорту ситуації й те, що їй довелося вдавати, ніби нічого не сталося: на її обличчі миттєво з’явилася маска «типової продавчині, що тримає дистанцію з клієнтами протилежної статі». А ще півхвилини тому вона на моїх очах тремтіла від страху! Її руки тремтіли й досі, щоки палали. Я попросив дати мені леза, і вона взяла тацю з товарами за три пенси. Цієї миті маленький диявол обернувся до нас, і ми завмерли, очікуючи, що він знову почне репетувати. Дівчина здригнулася, наче пес, що побачив хазяїнового батога. Я помітив, що вона скоса поглядає на мене. Певно, зненавиділа і мене через те, що я мимохіть став свідком її страждань. Що за день!

Розрахувавшись, я пішов геть. І чому тільки люди дозволяють так із собою поводитися? Бояться. Спробуєш заперечити — відразу ж вилетиш. І так всюди. Взяти хоча б хлопця із сусідньої крамниці, в якій ми іноді купуємо продукти. Парубок років двадцяти, зі здоровим рум’янцем, сталевими біцепсами — йому б у кузні працювати, а він у біленькому піджачку низько схиляється перед вами, потираючи долоні: «Так, сер! Авжеж, сер! Сьогодні чудова погода. Чим можу прислужитися вам, сер?» Так і хочеться дати йому копняка. Такі вже правила гри в торгівлі — клієнт завжди правий. У нього ж на лобі написано — страшенно боїться, щоб хтось не поскаржився на нього начальству. Тоді він втратить роботу. І взагалі, як він може бути впевнений в тому, що його не перевіряють? Ох, цей страх! Всі ми закуті його ланцюгами. Дійшло до того, що почуваємося в ньому, як у рідній стихії. А той, кого оминув страх звільнення, переймається загрозою війни, фашизму, комунізму чи чогось такого. Від однієї згадки про Гітлера у євреїв волосся стає дибки. Раптом мені спало на думку, що той куций покидьок із сивими вусами боїться втратити роботу ще більше, ніж бідолашна продавчиня, яку він сварив. Певно, має годувати родину. Хтозна, може вдома він м’який і пухнастий, вирощує огірки на задньому подвір’ї, дозволяє дружині всім заправляти, а дітям смикати себе за вуса. Недарма ж про іспанських інквізиторів і великих радянських начальників пишуть, що у приватному житті вони були люблячими чоловіками і батьками, обожнювали своїх канарок чи бозна що ще.

Дівчина біля прилавка з милом провела мене поглядом до самих дверей. Її воля, вбила б мене. Так зненавиділа мене через те, що я побачив її приниження! Набагато більше за свого шефа.

III

Прямісінько над нами летів бомбардувальник. На кілька хвилин нам здалося, що він намагається зрівнятися з потягом.

Навпроти сиділи два вульгарні типи у зношених пальтах — певно, дрібні торгівці або розповсюджувачі газет. Один із них читав «Мейл», а другий — «Експрес». Я відразу ж зрозумів, що вони побачили в мені свого хлопця. В іншому кінці вагона двоє клерків з адвокатської контори вголос обговорювали деталі останньої справи, вправно оперуючи юридичними термінами — демонстрували, що не належать до загального стада.

Я позирав у вікно, роздивляючись будинки, які ми минали. Дорога від Західного Блечі частково пролягає через нетрі, але вони справляють приємне враження — на душі стає спокійно від вигляду всіх цих дворів з квіточками на галявинах і пласких дахів, на яких жінки вивішують білизну після прання. Величезний чорний бомбардувальник ще трохи покружляв над нами і раптово зник. Я сидів спиною до паротяга. Один із торгівців, що сиділи навпроти, виглянув у вікно. Зовсім не складно було здогадатися, про що він подумав. Зараз про це думали всі. Як ми реагуватимемо на такі речі через два роки, через рік?