Пітер Хьог - Смілла та її відчуття снігу

коли рухатися назад, повз Лобачевського і Ньютона, все далі й далі, прийдеш нарешті до Евкліда.

— «На більшому з двох нерівних відрізків…»

Якоїсь миті я перестаю усвідомлювати, що я читаю. Якоїсь миті є тільки звук мого голосу в кімнаті і світло заходу із Сюдхаун. А потім навіть і голос пропадає, є тільки хлопчик і я. Якоїсь миті я перестаю читати. І ми просто сидимо і дивимося просто перед собою, неначе мені п’ятнадцять, а йому шістнадцять і ми дійшли до the point of no return.[3] Потім він якоїсь миті тихо встає і йде. Я дивлюся на захід, який цієї пори року триває три години. Неначе сонце останньої хвилини перед заходом таки знайшло в цьому світі якісь кращі сторони і через це тепер не хоче йти.

* * *

Звичайно ж, Евклід його не налякав. Звичайно ж, було неважливо, що я читаю. З таким самим успіхом я могла читати вголос телефонну книгу. Або книгу Люїса та Карріси «Визначення і класифікація льоду». Він би все одно приходив і сидів зі мною на канапі.

Бувало, що він приходив щодня. А іноді я могла за два тижні тільки раз побачити його здалеку. Та якщо він приходив, то це звичайно бувало, коли починало темніти, коли день закінчувався і Юліана вже була в непритомному стані.

Іноді я відводила його у ванну. Він не любив гарячої води. Але холодною його було не відмити. Я ставила його у ванну і відкривала душ. Він не опирався. Він давно навчився миритися з мінливостями долі. Але ні на мить не відводив свого докірливого погляду від мого обличчя.

4

У моєму житті було багато інтернатів. Зазвичай я намагаюся витісняти це з пам’яті, і протягом тривалих відрізків часу мені це вдається. Окремому спогадові трапляється пробитися тільки у вигляді швидкоплинної картини. Як, наприклад, абсолютно особливому спогадові про спільну спальню. У Стінхойє, під Хумлебеком, у нас були спільні спальні. Одна спальня для дівчат, друга для хлопців. Уночі відчиняли вікна. А ковдри у нас були занадто тонкими.

У морзі копенгагенського амту, в підвалі будинку Інституту судової медицини Державної лікарні, сплять у спільних спальнях своїм останнім, крижаним сном охолоджені майже до нуля мерці.

Скрізь чистота, сучасні чіткі лінії. Навіть в оглядовій, пофарбованій як вітальня, де розставлено кілька торшерів і самотня зелена рослина в горщику намагається підняти настрій.

Ісайя накритий білим простирадлом. На нього хтось поклав маленький букетик квітів, немов для того, щоб рослина в горщику не відчувала себе самотньо. Він закритий з голови до ніг, але його можна впізнати по маленькому тілу і великій голові. У Гренландії французькі антропологи зіткнулися з серйозною проблемою. Вони розробляли теорію, що існує прямий зв’язок між величиною черепа й інтелектом людини. У гренландців, яких вони вважали перехідною формою від мавпи до людини, виявився найбільший череп.

Людина в білому халаті відкидає простирадло. На тілі Ісайї немає ніяких ушкоджень, здається, ніби з нього дуже обережно випустили кров і колір, а потім поклали спати.

Юліана стоїть поруч мене. Уся в жалобі, твереза вже другий день поспіль.

Коли ми йдемо коридором, Білий халат простує з нами.

— Ви родичка? — висловлює він припущення. — Сестра?

Він не вищий за мене зростом, але кремезний і схожий на барана, що приготувався до нападу.

— Лікар, — каже він.

Він показує на кишеню халата і бачить, що там бракує картки з його ім’ям та прізвищем.

— Чорт забирай, — бурмоче він.

Я йду далі коридором. Він простує прямо за мною.

— У мене самого є діти, — промовляє він. — Ви не знаєте, його знайшов лікар?

— Механік, — кажу я.

Він їде разом з нами в ліфті. Несподівано у мене з’являється бажання дізнатися, хто з них торкався Ісайї.

— Ви його обстежували?

Він не відповідає. Можливо, він не розчув. Він іде перевальцем попереду нас. Біля скляних дверей він різким рухом, немов ексгібіціоніст, що розхристує пальто, витягує шматочок картону.

— Моя візитка. Жан П’єр, як флейтист. Лаґерманн, як сорт лакриці.

Ми з Юліаною не сказали одна одній ні слова. Та коли вона сіла в таксі і я збираюся зачинити за нею дверцята, вона хапає мене за руку.

— Ця Смілла, — каже вона, неначе йдеться про когось відсутнього, — чудова жінка. На всі сто відсотків.

Машина рушає, і я розпростуюся. Майже дванадцята година. У мене призначено зустріч.

«Гренландський державний центр автопсії» — написано на скляних дверях, біля яких опиняєшся, пройшовши вулицею Фредеріка V назад, повз будинок «Тейлум» та Інститут судової медицини до нового крила Державної лікарні й піднявшись ліфтом на шостий, останній поверх, повз поверхи, позначені на панелі ліфта як «Гренландське медичне товариство», «Полярний центр», «Інститут арктичної медицини».

Сьогодні вранці я подзвонила до поліції, і мене з’єднали з відділенням «А», де до телефону покликали Нігтя.

— Ви можете подивитися на нього в морзі, — каже він.

— Я хочу також поговорити з лікарем.

— Лоєн, — каже він. — Ви можете поговорити з Лоєном.

За скляними дверима короткий коридор, що веде до таблички, на якій написано «Професор» і маленькими літерами — «Й. Лоєн». За табличкою двері, а за дверима гардероб, за яким прохолодний офіс, де сидять два секретарі під величезними фотографіями, що зображають освітлені сонцем айсберги на тлі блакитної води, а за цим приміщенням уже власне кабінет.

Тут не стали робити тенісний корт. Але не тому, що бракує місця. А тому, що у Лоєна напевно є парочка кортів за його будинком у Хеллерупі і ще парочка на вулиці Клітвай у Скаґені. І ще тому, що це порушило б велику урочистість приміщення.

На підлозі — товстий килим, уздовж двох стін — книги, з вікон відкривається краєвид на місто і на Фелледпаркен, у стіні — сейф, картини в золотих рамах, мікроскоп над столиком з підсвічуванням, скляний стенд з позолоченою маскою, яка схожа на маску з єгипетського саркофага, дві композиції з м’яких диванів, дві вимкнені лампи, кожна на окремій підставці, і все одно тут достатньо місця, щоб влаштувати пробіжку, як утомишся сидіти за письмовим столом.

Письмовий стіл являє собою великий еліпс із червоного дерева. Підвівшись із-за столу, він іде мені назустріч. Зросту в ньому метрів два, йому близько сімдесяти, стрункий, у білому халаті, засмаглий, як шейх із пустелі, і з тим люб’язним виразом обличчя, який міг би бути в людини, котра сидить на верблюді й поблажливо поглядає на решту світу, що проповзає під нею по піску.