Аліна Косовська - Там, за межею...

Під вечір розвідники повернулись на позицію з п'ятьма трофейними автоматами. Уникаючи заздрісних поглядів хлопців з Правого Сектору, вони закинули зброю в машину і присіли відпочити біля столу. За смачною вечерею ніхто і не помітив, як Афіна з Романом Грачовим спустилися в бліндаж, аби побалакати подалі від сторонніх очей. Лише Степан хитро підморгнув дівчині вслід — він то знав, що вона краще за перемурзаних юнаків уміє знаходити підхід до потрібних людей. Інші про це також здогадувались, тому ніхто не здивувався, коли через тиждень у двері штаб-квартири постукав той самий солдат Грачов.

* * * * *

У перервах між бойовими виїздами бійці групи намагалися створити собі надійний тил. Для цього потрібно було доволі багато — наводити контакти з місцевими силовими структурами, шукати приміщення під базу, організовувати волонтерську допомогу. Хтось одразу взяв на себе декілька обов'язків, хтось чекав, поки Степан сам призначить його відповідальним за що-небудь.

Роман Грачов, якого бійці між собою прозвали просто — Грач, одразу захопився ідеєю здобути групі який-небудь офіційний статус. Поки Степан ламав голову, як уникнути необхідності заводити штабного щурика, який цілими днями розгрібатиме необхідні папери, Грач щоранку брав свого блокнота і кудись зникав. Через кілька тижнів повернувся раніше, ніж звичайно, тримаючи в руках охайний стосик паперів. По його обличчю неважко було здогадатися, що наступна геніальна ідея таки втілилась у життя.

— Тепер у нас є офіційний благодійний фонд, — радісно заявив Роман.

— То й що? — пробурмотів Адольф, який був твердо переконаний, що порядні партизани мають уникати будь-яких офіційних статусів.

— По-перше, я вже домовився про регулярне фінансування від трьох інших фондів, які раніше відмовлялися нам допомагати через відсутність деяких паперів. По-друге, фонд може формально орендувати собі приміщення, яке насправді буде нашою базою, — захоплено розповідав Грач, перекладаючи папери, увінчані десятками підписів і печаток.

Він ще з півгодини пояснював деталі свого геніального плану, настільки заплутаного, що жодна цивільна «паперова душа» не змогла б у них розібратись. Тому Степан вирішив, що Грачов у вільний від війни час займатиметься саме цим, та й сам Роман був не проти.

ФАНТОМ 

 Той прохолодний осінній вечір нічим не відрізнявся від попередніх. Афіна навпомацки ішла по окопу до хати і на ходу згадувала, що їй треба зробити в найближчі декілька днів. Солодко позіхаючи, вона взялась доробляти генеральне прибирання в своїй кімнаті, яке неквапом розпочала ще вдень, а потім пішла змінювати Степана у засідці, лишивши в своєму тісному помешканні рідкісний безлад. Обережно розклавши на поличках набої, гранати, різноманітні приладдя та одяг, зручно вмостилася на саморобному ліжку і ввімкнула ноутбук. Кімната стала ще більш затишною. Обшарпані стіни, що давно не бачили свіжої побілки, розвідниця завісила ковдрами та пледом, які знайшла у дворі.

— Коли в мене буде своя квартира, я зроблю спальню в темних кольорах, — мрійливо розповідала матусі по телефону, радіючи, що нарешті вдалося ухилитись від пояснень, що там так голосно гупає надворі.

І дійсно, темно-синя ковдра перед очима так і вабила загорнутися в спальник і мирно задрімати під недалеку канонаду. Поруч солодко сьорбав ледве теплий чай боєць на псевдо Фантом. У свої 50 років він пройшов вже дві війни, тому тепер ділився цінним досвідом з молодими АТОвцями.

Давній друг скинув Афіні фотографії якогось заморського курорту в горах, і дівчина втомлено і трохи мрійливо вдивлялась у синю далечінь, мріючи, як коли-небудь після війни отак прогуляється понад гірським озером.

— Гарно, правда? — ніби прочитав її думки Фантом. — Я сам у Карпатах живу, неподалік від водоспаду.

І Фантом, або дід Тарас, як його називали місцеві вояки, дістав з кишені трохи пожовклу фотографію свого будинку, який вдало замаскувався біля бурхливої гірської річки, оточеної лісом.

— Може, колись в гості заїдете? — додав він.

* * * * *

Так розвідники познайомилися з Фантомом. Він був справжнім гуцулом — таким, про яких, зазвичай, пишуть в книжках та знімають фільми. Коли в нього з'являвся час, аби похазяйнувати на кухні, напіврозвалений донбаський дім непомітно перетворювався на затишну хатинку з незмінним колоритом Західної України. В кухні пахло прянощами, що були охайно розставлені на вишитих рушниках, завбачливо привезених його дружиною. Звичайна сільська жінка, вона щотижня доставляла чоловікові та його побратимам на фронт благодійну допомогу.

Звісно, Фантом досконало знав такі тонкощі військової справи, про які молоді бійці Степанового загону навіть не здогадувались. Він міг годинами непорушно сидіти в засідці, вчасно почути тріск тонесенької гілки, який сповістив би про небезпеку, вистежити розташування ворожих позицій, стежачи за поведінкою тварин, розгледіти міни в такій густій траві, де й ніг своїх не побачиш. Користуючись його підказками, розвідники майже щодня гуляли обабіч позицій сепаратистів, дивом оминаючи мінні поля та спостережні пункти.

— Головне правило розвідника — добре подумати, перш ніж зробити навіть маленький крок, — повчав дід Тарас бійців перед кожним виходом. — І пам'ятайте: ви маєте бути непомітними, як привиди, як кажани.

— Як фантоми, — жартома поправляв його Степан, і хлопці, посміхаючись, вирушали на бойову "прогулянку".

З часом вони непогано спрацювались, і Фантом так і залишився в групі Степана, яка вже починала отримувати від офіційного командування доволі цікаві завдання.

ТУРИСТ 

 На перебіг подій на фронті немало впливало і місцеве населення. З деяких населених пунктів своєчасно евакуювали майже всіх мешканців, тим часом в усіх інших позиції стояли по сусідству з хатами, господарі яких категорично відмовлялись полишити своє житло.

Степан добре пам'ятав, як звичайна мирна бабуся ніби випадково розпалила грубку чимось смердючим, від чого з димаря повалив чорний дим, одразу за яким по будинку, де три групи розвідників саме зібрались на нараду, полетіли ворожі міни. Тому тепер бійці перевдягались в цивільне і ходили по хатах, представляючись співробітниками гуманітарних місій. Зазвичай донбаські бабусі настільки раділи, зачувши слово "гуманітарна", що, забувши де живуть, одразу ж розповідали і про синів, воюючих по той бік фронту, і про те, як "прокляті укропи" викопали окопи в дворах їхніх друзів. Але траплялись і патріоти.

Ваяр-білорус саме отримав від Степана завдання — знайти проукраїнських мешканців міста, в районі якого розвідникам належало працювати найближчі декілька місяців. Він не став нишпорити під вікнами, аби розгледіти, прапори якої країни висять на стінах, а хитро скористався онлайн-чатом місцевих. Зробивши фото з автоматом і українським прапором біля в'їзду в