Дейв Еггерс - Сфера

ні, у жодному корпусі не знайшлося чогось аж такого огидного і древнього. Якби ти лишень побачила своє лице.

Серце у Мей гупало:

— Якась слаба на голову.

Енні вдала розгубленість.

— Я? Нітрохи не хвора. Розумна, молода і вродлива.

— Аж не віриться, що ти так натрудилася, лишень би мені допекти.

— Нічого не вдієш. Нелегко було мені підійнятися і сюди, де оце зараз стою. Головне задум, а тоді вже реалізація. — Вона підморгнула, наче який комівояжер, і тепер уже Мей не втрималася і засміялась. Ця Енні геть пришиблена. — Ну що ж. Ходімо. Зараз тобі все покажу.

Мей ішла за Енні і думала, що вона не завжди ходила в начальниках на таких фірмах, як «Сфера». Заледве чотири роки тому навчалась у коледжі і скрізь вешталась у чоловічих фланелевих домашніх штанах — на заняттях, в їдальні і навіть приходила в них на другорядні побачення. Енні, як сказав про неї один з її хлопців — а вона мала не одного, до того ж завжди моногамних, завжди пристойних, — була дуриндою. Але таке вона могла собі дозволити. Виросла у заможній сім’ї, де вже не одне покоління водилися гроші, до того ж була гарненька, з ямочками на щоках, мала довжелезні вії, а волосся таке золотаве, що й пофарбованому до нього далеко. Всі її знали як надзвичайно шпарку дівчину, яку ніщо не турбувало довше кільканадцяти секунд. Але також уважали дуриндою. Була незграбна і, коли говорила, сильно розмахувала руками, а в розмовах завжди дотикалася до таких химерних тем і дивних захоплень, як печери, аматорська парфумерія, ду-воп. Товаришувала геть з усіма своїми «колишніми» і «знятими» просто так, з усіма викладачами (знала їх особисто і надсилала їм презенти). Брала участь у більшості, якщо не в усіх, студентських клубів і рухів або ж очолювала їх, та водночас знаходила час і для наполегливого навчання — геть для всього, а на вечірках поводилась як дурепа, аби інші розслабилися, і завжди йшла звідти остання. Єдине раціональне пояснення могло бути в тому, що вона, мовляв, мало спала, та це неправда. Вона спала і спала вільготно, вісім або ж навіть десять години на добу, до того ж могла спати будь-де — під час трихвилинної поїздки на таксі, за перегородкою в брудній закусочній біля студмістечка, на будь-чийому дивані і будь-якої пори дня і ночі.

Мей знала про це особисто, оскільки була чимсь на кшталт шофера для Енні під час тривалих подорожей Міннесотою, Вісконсином і Айовою на безкінечних і здебільшого безглуздих забігах пересіченою місцевістю. Мей саме отримала стипендію у Карлтоні за членство у команді, де і познайомилася з Енні, яка без зайвих зусиль опинилася серед найкращих; вона була на два роки старша за Мей і лише задля годиться час від часу цікавилася, програла вона зі своєю командою, а чи таки виграла. Енні безперестанку кидала кпини на адресу суперників, насміхаючись з їхньої форми чи балів на вступних іспитах до коледжу, а вже за мить її геть не цікавили результати змагань, і вона насолоджувалася самою участю та поїздкою. Саме під час довгих переїздів у своєму авто — за кермом вона воліла мати Мей — Енні задирала босі ноги на бокове скло або ж вистромляла їх із вік-на і просторікувала про краєвиди за вікном або годинами розмірковувала про те, що відбувається у спальні їхніх тренерів — чоловіка і дружини з однаковими, по-військовому короткими стрижками. Мей хихотіла з усього, про що теревенила подружка, і відволікалася від самих змагань, де їй, на відміну від Енні, потрібно було перемогти чи принаймні показати себе з найкращого боку і відробити надану навчальним закладом грошову допомогу. Вони всякчас приїжджали перед самим початком змагань, тож Енні вже не пам’ятала, у яких забігах братиме участь, а іноді не знала, чи взагалі їй хочеться бігти.

Як же сталося, що аж така нетямуща і недоладна особа, яка досі в кишені носить клаптик дитячої ковдри, раптом дуже швидко і високо підіймається кар’єрними щаблями у «Сфері»? Нині вона вже входила до команди із сорока ключових умів компанії — до Бригади 40 — та мала доступ до найпотаємніших планів і відомостей. Змогла отак легко, без зайвої натуги, взяти і влаштувати Мей на роботу? І впоралася з цим упродовж тижнів після того, як Мей, проковтнувши свою пиху, наважалися на прохання? Це тільки підтверджувало силу її внутрішнього духу, її загадкового і глибинного доленосного чуття. Зовні вона не виявляла якихось кричущих амбіцій, але всередині, у цьому Мей не сумнівалася, було щось таке, що спонукало Енні таки дістатися цього місця, і вона б таки обійняла бажану посаду незалежно від свого походження. Якби навіть народилася сліпою і виросла серед сибірської тундри у родині оленярів, то все одно зараз опинилась би тут.

— Дякую, Енні, — почула свій голос Мей.

Вони минули кілька конференц-залів і кімнат відпочинку, а тепер крокували новою галереєю, де висіло з півдюжини робіт Баскії [5], нещодавно придбаних в одного майже розореного маямівського музею.

— Та що ти, — сказала Енні. — Вже вибачай, що працюватимеш у Враженні Клієнта. Розумію, не дуже милозвучне гімно, але маєш знати, що добра половина керівників вищої ланки починали саме звідти. Повір мені.

— Вірю.

— І правильно. Я не брешу.

Вони вийшли з галереї й попрямували до кафетерію на другому поверсі («“Скляне корито”, просто жахлива назва», — сказала Енні); відвідувачі тут харчувалися на дев’ятьох поверхах, а вся підлога і стіни скляні. Поглянеш — і здається, що сотня людей їсть у повітрі.

Заскочили до «Зали позики», де співробітники компанії могли безплатно позичити геть усе — від велосипеда до телескопа і навіть дельтаплана, — а потім повернули до акваріума — улюбленого дітища одного із засновників компанії. Стояли перед скляною стіною, заввишки з людину, за якою медузи, немов ті повільні привиди, з незрозумілих причин безперервно підіймалися й опускалися.

— Я придивлятимусь до тебе, — сказала Енні, — і щой-но чогось доможешся, то не мовчатиму і подбаю, щоб про твоє досягнення дізналися геть усі, тому довго у Враженнях Клієнта не засидишся. У нас майже всі йдуть на підвищення, бо сторонніх людей на керівні посади ми не беремо. Просто наполегливо працюй, не лови ґав, і тобі аж смішно стане, як скоро переростеш Враження Клієнта й опинишся у значно крутішому відділі.

Мей поглянула Енні просто у вічі, що сяяли в акваріумному відсвіті.

— Та мені добре всюди.

— Ліпше бути внизу драбини, по якій хочеш лізти вгору, ніж посередині драбини, по якій лізти не хочеться, хіба не так? Посередині якоїсь засраної драбини, та ще й зліпленої з гімна.

Мей аж зайшлася сміхом. Для неї стало справжнім потрясінням почути аж такі брудні слова з настільки приємного личка.

— А ти завжди так лаялася? Щось і не пригадую.

— Матюкаюся, коли втомлена, а втомлена я майже завжди.

— А була ж така