Вільям Пол Янг - Хижа

на сміливця, що йде вперед, виявляючи непідробну впевненість. Пориви вітру завдають вам удар за ударом. Маку довелося підніматися з колін двічі, поки він нарешті обійняв поштову скриньку, наче давнього друга, з яким давно не бачився.

Він зупинився, щоб вдихнути красу навколишнього світу, одягнутого в кришталь. Усе віддзеркалювало світло, і так чудове надвечір’я здавалося ще приємнішим. Дерева на сусідському полі вбралися в прозорі мантії, до того ж кожне з них було і схожим на інші, і водночас неповторним. Це був славний світ, який, завдяки своїй вражаючій красі, на мить змусив Мака забути про Великий Сум, що тягарем лежав на його плечах.

Для того, щоб збити кригу з поштової скриньки, знадобилася майже хвилина. Нагородою за всі зусилля став один-єдиний конверт, на якому було надруковано лише ім’я — ані печатки, ані марки, ані зворотної адреси. Мак зацікавився й надірвав краєчок конверта, що було нелегко зробити задубілими від холоду пальцями. Повернувшись спиною до рвучкого вітру, Мак спромігся дістати невеличкий паперовий прямокутник, на якому було написано:

«Любий Маккензі,

минуло чимало часу. Я дуже сумую за тобою. Наступні вихідні я проведу в хижі. Якщо хочеш побачитися, приїзди.

Тато»

Він закляк. Хвиля млості прокотилася з голови до ніг, швидко перетворившись на гнів. Мак навмисно намагався згадувати про хижу якомога менше, а коли така думка і з’являлася, то не міг назвати її доброю чи поганою. Якщо це був чийсь злий жарт, то він явно вдався. Найжахливіше було прочитати підпис «тато».

«Йолоп», — пробурчав Мак, згадавши поштаря Тоні, товариського італійця, якому, незважаючи на добре серце, бракувало тактовності. Чого б це йому розносити такі дивні листи, на яких навіть немає печатки? Із обуренням Мак сунув конверт із листом до кишені пальто та заходився ковзати до будинку. Шалені пориви вітру, які досі уповільнювали його ходу, тепер значно скоротили час, протягом якого він долав нашарування льоду, що збільшувалося просто на очах.

Усе було гаразд, поки Мак не дістався невеликого спуску, який повертав ліворуч. Мимоволі, не докладаючи жодних зусиль, він почав прискорюватися, ковзаючи на підошвах з силою тертя, як у качки, що сідає на замерзлий ставок. Несамовито розмахуючи руками в надії зберегти рівновагу, Мак відчув, що його зносить прямісінько на велике дерево, що росло біля дороги, — те саме, на якому кілька місяців тому він зрізав нижні гілляки. Здавалося, що напівоблетіле дерево прагне обійняти його, ще й сподіваючись на невеличку помсту. Умить Мака охопив страх, і він впав, дозволивши ногам випередити тулуб. Однозначно краще перетерпіти біль у спині, ніж ходити із синцями під очима.

Викид адреналіну потрібно було чимось компенсувати. Мак побачив, наче в уповільненій зйомці, як його ноги злітають догори так, ніби він потрапив до пастки в джунглях. Ударився він добряче, особливо потилицею, опинившись зрештою в заметі під деревом, яке дивилося на нього зверхньо, виказуючи відразу та неабияке розчарування.

В очах одразу потемніло, або принаймні так здавалося. Він приголомшено лежав і дивився на небо, мружачись від дощу, який швидко охолоджував розчервоніле обличчя. На якусь мить з’явилося відчуття тепла й спокою, гнів Мака обернувся на збентеження. «І хто тепер йолоп?» — тихо вимовив він, сподіваючись, що його падіння ніхто не бачив.

Холод швидко пронизував одяг. Мак усвідомлював, що крижана вода, яка обов’язково з’явиться, коли під светром розтане сніг, незабаром перетвориться на основне джерело дискомфорту. Зітхаючи так, як це частенько роблять літні люди, Мак ледь звівся на коліна. Саме тоді він помітив яскраво-червоний слід своєї подорожі від початку ковзання до кінцевого пункту призначення під деревом. Несподіване усвідомлення травми допомогло звернути увагу на глухі, наче від барабанів, удари, що все чутніше лунали в голові. Рука, якою Мак інстинктивно торкнувся потилиці, була в крові.

Він чи то повз, чи то ковзав, поки нарешті дістався рівного місця, повністю пообдиравши при цьому руки й коліна об шорстку кригу та гостре каміння. Докладаючи неабияких зусиль, він спромігся звестися на ноги та обережно пошкандибав до будинку, підкорившись силі земного тяжіння й холоду.

Опинившись удома, Мак, як міг, почав крок за кроком звільнятися від верхнього одягу задубілими пальцями, які тепер нагадували ключки для гольфу. Він вирішив залишити купу змокрілого й просякнутого кров’ю одягу там, де роздягався, — біля дверей, і, перемагаючи біль, попрямував до ванної, щоб роздивитися свої рани. Без сумніву, крижана дорога виявилася переможницею. Зі рваної рани на потилиці струменіла кров, прокладаючи собі шлях поміж дрібних камінчиків, що прилипли до голови. Як він і передбачав, на місці удару з’явилася чимала ґуля, що нагадувала горбатого кита, який несподівано визирнув із неслухняних хвиль поріділого волосся.

Заклеїти рану на потилиці, дивлячись у маленьке дзеркальце зі зворотнім відображенням великого дзеркала, виявилося досить складно. Розчарувавшись, Мак облишив цю справу: не вдавалося ані змусити руки рухатися в правильному напрямку, ані зрозуміти, на яке із відображень орієнтуватися. Обережно намацавши рану, він витягнув кілька найбільших камінчиків. Позбутися решти завадив нестерпний біль. На щастя, в аптечці виявилася мазь, якою Мак щедро змастив рану. Потім він поклав на потилицю рушник, обв’язавши його навколо голови марлею, яку знайшов на поличці. Роздивляючись себе в дзеркалі, Мак подумав, що трохи схожий на старого морського вовка з роману «Мобі Дік». Від такої думки він посміхнувся й відразу зморщився від болю.

Доведеться зачекати, доки повернеться Нен і надасть йому справжню медичну допомогу. Виявляється, шлюб із медсестрою має свої переваги. Водночас Мак знав: що гірший вигляд у нього буде, то більше співчуття це викличе. Адже кожне випробування, особливо серйозне, передбачає певну моральну компенсацію. Він ковтнув кілька знеболювальних пігулок та пошкутильгав до дверей.

Увесь цей час Мак думав про записку. Він натрапив на неї в кишені пальто, коли оглядав мокрий та забруднений кров’ю одяг. Знайшов телефон місцевої пошти й зателефонував. Як і очікувалося, відповіла поважна начальниця відділення Анні, яка завжди знала все й про всіх.

— Тоні часом не на роботі?

— Привіт, Маку, це ти? Упізнала твій голос. — Звісно, що впізнала. — Перепрошую, проте Тоні ще не повернувся. Коли я з ним розмовляла, він був на півшляху до Вальдкет. Щось передати чи нехай зателефонує?

— Привіт, Анні, це ти? — Мак не міг не перепитати, хоча середньозахідний акцент у слухавці не залишав жодного сумніву. — Вибач, я відволікся на хвилину. Що ти сказала?

Анні засміялася.

— Не мороч мене. Я знаю, що ти чув кожне слово. Я ж не вчора на світ народилася. Що мені йому сказати, якщо він повернеться живий і здоровий?

— Насправді ти вже відповіла на моє запитання.

На іншому кінці дроту — пауза.

— Але я не пам’ятаю, щоб ти щось запитував. Що з тобою, Маку? Ти досі обкурюєшся травою чи робиш це лише в неділю зранку, щоб швидше відбути церковне зібрання? – тут Анні почала сміятися, ніби захоплюючись власним почуттям гумору.

— Ти знаєш, Анні, я не курю дурман, ніколи цього