Ніка Нікалео - Брутальний лікар

після того як повидаляла всі свої акаунти в соцмережах. «Доста! — сказала сама собі зі справжньою злістю. — Час зайнятися власною справою і собою, а не спостерігати ярмарок удаваного щастя та марнославства».

І життя потихеньку почало налагоджуватися. Але повсякчас так і кортіло знову заглянути в той паралельний світ яскравих барв чужого балу. Та Вікторія навчилася не думати про можливість відновлення своїх сторінок, постійно осмикуючи себе від тих згадок. Основним тоді було — відновити себе для світу, для нормального життя, спрямувавши його в потрібному, правильному руслі. Вона достеменно не знала й вагалася. Хапалася за всі пропозиції та можливості. Приходила додому втомлена й заповнена думками за день настільки, що геть не згадувала про ще якісь там інтернети. Відчула розпач і біль зрадженої жінки, хоча думала, що вже давно про це забула.

Потім раптово зрозуміла, що перестрибнула кілька років і побачила себе радісною і щасливою на квіткових полях за Жовквою. Поруч стояла сестра Улянка, також усміхнена й задоволена врожаєм гладіолусів, що, як кольорові шаблі, стирчали із землі. Жінки переглядали записи в блокноті, порівнювали різні сорти квітів, щільність розсади та особливий аромат ледь розпущених пуп’янків. Поміж грядками йде Назар — красивий, високий, майже дорослий син. Дуже схожий на колишнього чоловіка. Вікторія відчуває неймовірно приємне тепло перебування поруч із сестрою, родинну підтримку й затишок, захоплення спільною справою, якою вони горять обоє.

І знову стрибок у часі. Вікторія на вечірці чи то чиїхось уродинах. Старий будинок та вишуканий інтер’єр. Жінка не сама, тут багато людей, схоже, лікарів, яких вона знає, і ті кличуть її на ім’я. Усі танцюють, розважаються. Багато напоїв і наїдків на столі. Вона чує телефонний дзвінок і виходить із гамірної кімнати. Вмикається відеозв’язок з незнайомого номера, але на екрані лише якісь руки-ноги, хтось щось шепоче… Вікторія відчуває хвилювання, жахливе серцебиття, усе враз темніє перед нею, і вона, як крізь сон, чує десь поруч пікання пульсоксиметра. Неймовірно настирне й різке біле світло тисне на очі звідусіль.

Повернення

Сергій стояв перед велетенським склом між відділенням інтенсивної терапії та лікарняним коридором. За час перебування в клініці Ґьорліца — а минуло лише якихось пів доби — він перезнайомився з усім медперсоналом і налагодив контакти із завідувачем відділення гінекології. Як колега з колегою, вони обговорили Вікторіїну історію і наслідки. Старший хірург із усією толерантністю та переконливістю пояснював безвихідь ситуації, у яку потрапила жінка. І Сергій усе це намагався сприймати спокійно. Та серце було затисненим обценьками невимовного жалю і смутку.

Вікторія ще перебувала під дією наркозу в солодкому забутті. Чоловік дивився на неї, і його серце рвалося на клапті. Думки були болючими й складними: не зумів утримати — винен, не переконав — винен, знав, що може статися, і не наполіг — винен. Не знайшов у собі сили просто поставити ультиматум — винен. Його душили всі ці зізнання і той, другий, добре знайомий внутрішній ментор, який наче й не заважає тобі, дорослому досвідченому чоловікові, але в кризові моменти вміє загострити всі внутрішні леза й напнути всі струни. Сергій нервово стискав кулаки й ковтав слину, у його скронях помітно пульсував ритм стривоженого серця. Закумулював усі свої сили після складної дороги й пошуку Вікторії. Залишалося тільки дочекатися її лікаря з командою, що прийняла у відділення всіх постраждалих в автокатастрофі на автобані Дрезден — Краків.

Вікторія поволі розтулила повіки й одразу ж зімкнула їх. Яскраве світло болісно вразило очі. Було схоже на лікарняну палату. «О Боже! Що я тут роблю?!», «Хіба в мене щось болить?!», «Що це за лікарня? Де я, га? Що сталося?» — питання роїлися в голові, наче бджоли у вулику… Вікторія силкувалася щось пригадати, але наткнулася на сіру зяючу бетонну стіну, яка заступила всі спогади й не піддавалася її натискам. Пім-пім-пім — ритмічно співав її пульсоксиметр. Звіддаля коридором до неї наближалося кілька лікарів. Один з них усміхався. Певно, її лікуючий, одразу подумала вона. Але першим підійшов інший, худий і високий, з пронизливим поглядом холодної блакиті, і щось запитав її, здалося, німецькою.

— Як ви почуваєтеся? Чи все гаразд?! — переклав той, що всміхався.

Як може бути все добре, коли вона тут?! Безглуздя якесь! Але жінка відчула, що кволо всміхнулася.

— Мені нічого не болить. Але я нічого не пам’ятаю! Не розумію, що сталося.

Враз усміхнений мужчина стривожено глянув на того, хто ставив питання, і швидко заговорив їхньою мовою. Вікторія таки переконалася, що то німецька, бо сумнівалася, чи не голландська.

Лікарі в зеленавій уніформі заговорили поміж собою жвавіше, захитали головами — очевидно, радилися. Недовго, але зосереджено й дуже серйозно розглядали її карту, що виявилася запхнутою в якусь кишеню на передній стінці ліжка. Найбільше ставив запитань перекладач, той, що говорив українською, хоча з вигляду був також схожим на лікаря. Лише халат мав іншого кольору — білого. Він постійно кидав засмучені погляди на Вікторію. Раптом головний їй усміхнувся, щось сказав і попрощався. Усі вийшли, окрім перекладача. Той підійшов зовсім близько, узяв її руку у свою, поцілував у голову, чим неабияк збентежив.

— Віко, люба, а що ти пам’ятаєш? — Несподіваним зверненням на «ти» перекладач одразу її спантеличив.

— Нічого, — невпевнено відповіла вона, сподіваючись у процесі розмови зрозуміти причини такої фамільярності.

Його поважна статура привертала до себе, погляд зачіпав своєю глибиною і стривоженою таємничістю, красива й щира усмішка примушувала також усміхатися. Але зараз він був стурбований, запитання ставив швидко, одне за одним, наче намагався за щось зачепитися.

— Гаразд, тоді почнемо з найпростішого. — Він зробив паузу. — Ти мене пам’ятаєш?

Вікторія намагалася заперечливо хитнути головою, але болісно скривила обличчя. Усе ж таки струс!

— Погано. А що останнє ти пам’ятаєш, які події?

До госпіталізації вона все чітко й добре зберігала в пам’яті: як поверталася автобусом назад додому в страшну негоду і як від сильного удару він спершу з’їхав з дороги, а тоді почав перевертатися. Почулися крики та переляканий вереск, усе падало з полиць додолу, а далі — провал. До того вона була в Нідерландах на флористичних курсах. У неї кілька гектарів квітників та дві невеличкі крамниці. Син вчиться в Польщі… А, так, вона ще дорогою назад хотіла побачитися з ним у Кракові, але водії сказали, що це неможливо, бо їдуть транзитом до України. Та все вона чудово пам’ятає! Лише чомусь не його! Хто це, у біса, такий?!