Філіп Кіндред Дік - Людина у високому замку, Філіп Кіндред Дік

заглядати до таблиці, щоб її розпізнати. Гексаграма п'ятнадцята. Цянь, «Скромність». Он воно що. Низьких піднесуть, високих осадять. Могутні родини буде упокорено. Фрінк міг не звертатися до тексту — він знав його напам'ять. Хороший знак. Книга давала йому сприятливе віщування.

І все ж гексаграма п'ятнадцять трохи розчарувала його. У ній відчувалася якась марність. Надмірне святенництво. Він повинен був поводитися скромно — це він і так розумів. Однак, можливо, у цьому був сенс. Врешті-решт, він не мав засобів впливу на старого В.-М. Він не міг примусити того знову взяти його на роботу. Прийняти позицію гексаграми п'ятнадцять — от і все, що він міг зробити. Це був один із тих моментів, коли людина могла лише звернутися з проханням, сподіватися та чекати, не втрачаючи віри. Небеса у належний час піднесуть його, повернувши на стару роботу, а можливо, навіть давши щось краще.

Він не мав рівнів для іншого прочитання, ніяких дев'яток чи шісток, гексаграма була статичною. Отже, відповідь остаточна. Інша гексаграма утворитися не могла.

Тоді нове запитання. Зібравшись із думками, він запитав уголос: «Чи я ще колись побачу Джуліану?»

Це була його дружина. Точніше, колишня дружина. Вона розлучилася з ним рік тому, і він не бачив її вже багато місяців. Насправді, він навіть не знав, де вона мешкає. Очевидно, вона виїхала із Сан-Франциско. Можливо, навіть із ТША. Їхні спільні друзі або нічого про неї не знали, або ж не хотіли йому говорити.

Він зосереджено перекидав гілочки деревію, не відводячи погляду від номерів. Скільки уже разів він запитував про Джуліану, як не одне, то інше? А от і гексаграма, утворена пасивним непередбачуваним рухом стеблин. Випадкова і водночас закорінена у цій миті його життя, у якій воно було зв'язане з усіма іншими життями і часточками Всесвіту. Зумовлена необхідністю гексаграма показувала своїм малюнком суцільних та обірваних рівнів ситуацію. Він, Джуліана, фабрика на Ґаф-стрит[14], господарі — торгові представництва, дослідження планет, мільярд купок хімічних відходів — уже навіть не трупів — в Африці, надії тисяч людей навколо нього у халупах-мурашниках Сан-Франциско, навіжені істоти в Берліні з їхніми незворушними обличчями та божевільними планами — усе зійшлося в цій миті, коли він перекидав гілочки, щоб отримати достеменну мудрість із книги, яку почали писати за тринадцять століть до нашої ери. Із книги, яку китайські мудреці творили протягом п'яти тисячоліть — провіювали та вдосконалювали цю грандіозну космологію і науку,— із книги, систематизованої ще за тих часів, коли в Європі навіть не навчилися ділити у стовпчик.

Гексаграма. На серці у нього похололо. Сорок чотири. Гоу. «Наближення зустрічі». Віщування, яке позбавляло ілюзій. Це могутня діва. Не варто одружуватися із такою дівою. Знову йому випало оце, коли він запитав про Джуліану.

«Ой вей»[15],— подумав він, відкидаючись на спину. «Отже, вона мені не підходила. Це я вже знаю. Я не про це запитував. Навіщо оракулу мені про це нагадувати? Мені не поталанило, що я її зустрів і покохав,— власне, досі кохаю».

Джуліана, найвродливіша з усіх його дружин. Чорні, мов сажа, брови і волосся. Домішка іспанської крові розквітла в ній яскравою барвою, навіть на вустах. Її м'яка безшумна хода. Вона носила чорно-білі черевики зі вставкою у формі сідла, які лишилися зі старших класів школи. Насправді весь її одяг був благеньким, і його вигляд безпомилково вказував на те, що його носили давно і багато разів прали. Вони так довго бідували, що, попри її вроду, їй доводилося одягати бавовняну кофтину, полотняну куртку на блискавці, коричневу твідову спідницю та підліткові шкарпетки, що закривали щиколотки, і вона ненавиділа як його, так і цей одяг, оскільки через нього, як вона казала, вона була схожою на жінку, що грала в теніс, або (що ще гірше) збирала гриби в лісі.

Але більше, ніж будь-що інше, його привабив насамперед її ексцентричний вираз обличчя. Джуліана без жодної причини вітала незнайомців лиховісною, знудженою посмішкою Мони Лізи, від якої ті змовкали на півслові, не знаючи, чи їм вітатися у відповідь. І Джуліана була такою привабливою, що частіше за все вони таки казали «привіт», після чого Джуліана спокійно линула далі. Фрінк спочатку думав, що вона просто недобачає, але врешті-решт вирішив, що так проявлялася запекла, по-іншому непримітна недоумкуватість, яка містилася в самій серцевині її єства. І скінчилося тим, що ці проблиски посмішок, якими вона вітала незнайомців, як і її рослинна, мовчазна манера приходити та йти, яка немов говорила «я-на-таємному-завданні», почали його дратувати. Але навіть тоді, коли всьому вже майже настав кінець, коли вони так страшенно сварилися, він і далі бачив у ній не що інше, як безпосередній витвір Бога, закинутий у його життя з причин, яких він ніколи не зміг би дошукатися. І саме тому — з огляду на певне релігійне чуття або віру, яку мав щодо неї, — він не міг змиритися з її втратою.

Зараз видавалося, що вона так близько... ніби досі належить йому. Цей невгамовний дух все ще не полишив його життя, нишпорячи в його кімнаті в пошуках чогось... що б там Джуліана не шукала. А також у його голові, варто було йому лише взятися до оракула.

Сидячи на ліжку, посеред холостяцького безладу, готуючись вийти і розпочати свій день, Френк Фрінк замислився про те, хто ще у величезному лабіринті Сан-Франциско саме цієї миті звертається до оракула. І чи всі одержують таку ж похмуру відповідь? Чи був дух цієї Ситуації так само несприятливим для них, як для нього?

2

Містер Нобусуке Таґомі сидів, шукаючи поради у священній П'ятій книзі конфуціанської мудрості, таоїстському оракулі, впродовж століть відомому під назвою «І цзін» або «Книга змін». Опівдні його почала діймати тривога щодо зустрічі з містером Чілденом, призначеної на другу.

З його офісних приміщень, розташованих на двадцятому поверсі ділового центру «Ніппон-таймс» на Тейлор-стрит, відкривалася панорама затоки. Крізь скляну стіну видно було, як до бухти входять кораблі, пропливаючи під мостом «Ґолден Ґейт». Тієї миті за Алькатрасом саме виднівся вантажний корабель, але містер Таґомі не зважав. Підійшовши до стіни, він потягнув за мотузку і опустив бамбукові жалюзі. Краєвид зник, у великому центральному кабінеті стало темніше. Мружитися від сліпучого світла уже не доводилося. Тепер він міг зосередитися.

Він вирішив, що йому не під силу задовольнити клієнта. Хоч би з чим прийшов містер Чілден, на клієнта це не справить враження. «Потрібно визнати це,— сказав він собі,— але ми принаймні можемо докласти зусиль,