Ісабель Альєнде - Віолета, Ісабель Альєнде

своєї уваги, яка була зосереджена на прибутковіших справах. Прогресуюче руйнування садиби його не надто непокоїло, бо він збирався жити в ній лише доти, доки буде треба: дім нічого не був вартий, але ґрунт був чудовий. Він мав намір продати його, коли його ціна достатньо зросте, навіть якщо доведеться чекати не один рік. Його аксіомою було кліше: купувати дешево й продавати дорого.

Вищий клас перебирався в передмістя, якнайдалі від державних закладів, базарів і курних площ, загиджених голубами. Спостерігалась лихоманка зносити такі особняки, аби споруджувати офісні будівлі чи багатоквартирні будинки для середнього класу. Столиця була і залишається одним з найбільш сегрегованих міст світу, і позаяк ці вулиці, які були головними із часів колоніальної епохи, поступово займатимуть нижчі класи, мій батько мусив би переселити свою родину, аби не видатися дивним в очах своїх друзів і знайомих. На прохання моєї матері він провів у дім електрику і встановив унітази, тоді як усе решта тихо руйнувалося.

2 

Моя бабуся по матері цілими днями ниділа в галереї, сидячи у фотелі з високою спинкою, настільки поглинута своїми спогадами, що за шість років не промовила жодного слова. Мої тітоньки Пія та Пілар, на кілька років старші від моєї матері, також жили з нами. Перша була милою жіночкою, яка розумілася на зіллі і володіла даром зцілення накладанням рук. У двадцять три роки вона збиралася заміж за троюрідного брата, якого любила з п’ятнадцяти років, але так і не вбрала шлюбну сукню, бо її наречений за кілька місяців до весілля раптово помер. Через те, що розтин не проводили, бо родичі не дали на це згоди, його смерть приписали вродженій ваді серця. Пія визнала себе вдовою по єдиному коханому, вбралася у строгий траур та інших претендентів вже не підпускала.

Тітонька Пілар була гарною, як усі жінки в її родині, але робила все можливе, аби не здаватися такою, і кепкувала із чеснот та окрас жіночності. Було кілька відважних юнаків, які в молодості намагалися за нею упадати, але вона подбала про те, щоб їх відлякати. Шкодувала, що не народилася на півсторіччя пізніше, бо тоді б реалізувала своє прагнення стати першою жінкою, що підкорила Еверест. Коли шерп Тенцінґ Норгей та англієць Едмунд Гілларі здійснили це 1953 року, Пілар плакала з розпуки. Вона була високою, дужою та спритною і мала владний темперамент полковника; виступала в ролі економки і займалася справами, яких ніколи не бракувало. Мала талант до механіки, придумувала домашні приладдя, їй приходили до голови оригінальні способи усунути їхні недоліки, тому казали, що Бог помилився щодо неї статтю. Ніхто не дивувався, коли бачив, як вона, видершись на дах, керує заміною черепиці після підземних поштовхів або не гидує взяти участь у рубанні курей та індиків на задньому дворі до Різдвяних свят.

Карантин, запроваджений через інфлюенцу, мало відчувався в нашій родині. В нормальні часи покоївки, кухарка і праля мали вільні лише два вечори на місяць; шофер і садівники мали більше свободи, бо чоловіки не вважалися челяддю. Винятком був Аполоніо Торо, велетенський юнак, який за кілька років до того постукав у двері Дель Вальє з проханням дати поїсти і залишився в домі. Припускали, що він є сиротою, але ніхто не завдав собі труду це перевірити. Торіто на вулицю потикався рідко, бо побоювався, що на нього накинуться, як це вже не раз бувало: його дещо звіриний вигляд і простодушність підбивали на гріх. Він тягав дрова і вугілля, шліфував і натирав воском паркет і виконував іншу чорну роботу, яка не вимагала розмислу.

Моя мати не дуже любила бувати в товаристві і в кращі часи виходила якомога менше. Супроводжувала свого чоловіка на зібрання родини Дель Вальє, які були такими численними, що можна було заповнити річний календар річницями, хрестинами, весіллями і похоронами, але робила це знехотя, бо через гамір у неї боліла голова. Могла послатися на погане здоров’я або чергову вагітність, щоб залишитися вдома чи поїхати в санаторій для сухотників у горах, де одужувала від бронхіту і користала з нагоди відпочити. За гарної погоди вона їздила на коротку прогулянку в шикарному автомобілі марки «Форд Т», який її чоловік придбав, допіру вони увійшли в моду, що розвивав самогубну швидкість п’ятдесят кілометрів за годину.

— Одного дня я покатаю тебе на власному літаку, — пообіцяв їй батько, хоча то було останнє, чого б вона бажала як транспортний засіб.

Батька захоплювала аеронавтика, яка вважалася примхою авантюристів і плейбоїв. Він думав, що в майбутньому ці літачки з полотна і дерева будуть доступні кожному, хто зможе за них заплатити, як автомобілі, і він буде одним з перших, хто вкладатиме в них гроші. В нього все було продумано. Він купить їх з рук у Сполучених Штатах, у розібраному вигляді привезе в країну, щоб уникнути сплати мита, а потім, зібравши їх, як належить, продасть за ціною золота. Завдяки одній із примх долі через багато років мені випаде здійснити його мрію у дещо зміненому вигляді.

Шофер відвозив мою матір на закупи в турецький пасаж або у Версальський салон на зустріч із котроюсь із її своячок, яка вводила її в курс родинних пліток, але майже ніщо з цього останніми місяцями не було можливе — спочатку через її важкий живіт, а згодом внаслідок самоізоляції через пандемію. Зимові дні були короткими і минали за грою в карти з моїми тітками Пією і Пілар, шиттям, плетінням і покаянними молитвами на вервиці разом з Торіто і хатніми служницями. Вона наказала зачинити кімнати відсутніх синів, дві вітальні та їдальню. В бібліотеку заходили лише її чоловік і старший син. Торіто запалював там коминок, аби не відсиріли книжки. В решті кімнат і в галереї горіли вугільні жаровні, на яких стояли казани з окропом і листям евкаліпту, щоб очистити дихання і відігнати привид інфлюенци.

Мій батько і брат Хосе Антоніо не дотримувалися ні карантину, ні комендантської години: перший — бо був одним з тих бізнесменів, які вважалися незамінними для доброго функціонування економіки, а другий — тому що допомагав батькові. Вони мали пропуск, як і інші промисловці, підприємці, політики і медичні працівники. Батько із сином ходили в контору, зустрічалися з колегами та клієнтами і вечеряли в Клубі Уніон, який не зачинили, бо то було б однаково, що зачинити собор, хоча ресторан втрачав у якості у міру того, як персонал почав вмирати. На вулиці вони прикривалися фетровими масками, пошитими моїми тітками, а перед