Робін Слоун - Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун

1. Бездоганна незалежна книгарня на кшталт «Пігмаліона» у Берклі[5].

2. Простора і світла від Barnes & Noble. Я знаю, що це велика корпорація, але не будемо лукавити — їхні книгарні справді чудові, особливо ті, що з великими канапами.

3. Книжковий ряд у супермаркеті Walmart (поряд із ґрунтом для вазонів).

4. Бібліотека на борту «Західної Вірджинії», атомного підводного човна десь у глибинах Тихого океану.

5. Цілодобова книгарня містера Пенумбри.

Отож я намірився якось виправити цю ситуацію. Ні, я геть нічого не тямлю в управлінні книгарнею. Ні, я не слідкую за книжковими вподобаннями публіки, яка виходить зі стрип-клубу. Ні, мені ще ніколи не доводилось рятувати нічийого бізнесу, якщо не враховувати того випадку, коли я врятував від банкрутства фехтувальний клуб Род-Айлендської школи дизайну, організувавши цілодобовий перегляд фільмів з Ерролом Флінном[6]. Але я добре знаю, що Пенумбра робить неправильно, точніше, чого взагалі не робить.

Реклами, наприклад.

У мене є план. Спершу я проявлю себе невеликими досяг­неннями, тоді попрошу трохи грошей на друковану рекламу, почеплю кілька плакатів на вітрині, може, навіть доб’юся розміщення банера на автобусній зупинці поблизу: «Поки автобус чекаєте, може, до нас завітаєте?» А ще завантажу собі на комп’ютері розклад автобусів і за п’ять хвилин до прибуття попереджатиму покупців. Геніально.

Утім, починати треба з малого, і, поки мене не відволікають покупці, я працюю не покладаючи рук. Для початку під’єднуюсь до не захищеної паролем сусідської Wi-Fi мережі під назвою «Дупцьонет». Тоді беруся по черзі переглядати всі місцеві сайти й писати оди про цю на перший погляд непримітну перлину. Розсилаю дружні листи зі смайликами-підморгуваннями на всі тутешні блоги. Створюю групу у Facebook з одним учасником. Підписуюсь на суперцільову місцеву рекламну програму від Google — такою ж я послуговувався для «Нового бейґла», — яка дозволяє з неймовірною точністю визначити цільову аудиторію. З довгого переліку обираю необхідні характеристики:

• мешкає в Сан-Франциско

• любить книжки

• опівнічник

• користується готівкою

• не має алергії на пил

• захоплюється фільмами Веса Андерсона[7]

• нещодавно в радіусі п’яти кварталів звідси визначав напрямок за допомогою GPS

На цю справу я маю лише десять доларів, тож варто бути конкретним.

Це стосовно попиту. Тепер ще треба подбати про асортимент — а в Пенумбри він досить дивний, м’яко кажучи, — але це тільки частина всієї історії. Як виявилось, цілодобова книгарня містера Пенумбри поєднує в собі дві крамниці.

Тут є більш-менш нормальна крамниця — та, що займає перед­ню частину приміщення й тулиться до мого столу. Тут ви знайдете невисокі стелажі з позначками «Історія», «Біографія» та «Поезія». Тут є «Нікомахова етика» Аристотеля і «Шибумі» Треваньяна. Більш-менш нормальна крамниця — різношерста, а когось навіть може збентежити; але принаймні тут є книги, які можна знайти в бібліотеці чи в Інтернеті.

Друга крамниця ховається позаду і вгорі, на довжелезних стелажах із прикріпленими до них драбинами, і складається вона з книжок, яких, якщо вірити пошуковику Google, узагалі не існує. Повірте, я шукав. Більшість із них мають старовинний вигляд — потріскані шкіряні палітурки, тиснені золотом назви, — інші ж здаються новісінькими, у них барвисті хрусткі обкладинки. Не всі книжки стародавні, але всі вони… унікальні.

Я називаю цю частину книгарні «Захмарною колекцією».

Коли я тільки-но почав тут працювати, я припускав, що всі ті книги — з невеличких видавництв. Із крихітних видавництв аманітів[8], які не вельми цікавляться оцифруванням своїх видань. Або ж то самвидав — ціла колекція зшитих вручну єдиних примірників, що так і не потрапили до Бібліотеки Конгресу та й узагалі не покидали цих полиць. Може, Пенумбра організував такий собі притулок для цих сиріток.

Але тепер, через місяць роботи, у мене закрадаються підозри, що тут не все так просто. Річ у тім, що до другої крамниці наві­дуються особливі покупці — невеличка група людей, які обертаються навколо книгарні, як Місяць навколо Землі. Вони зовсім не схожі на Коротку Курточку. Набагато старші. Приходять із алгоритмічною регулярністю. Нічого не шукають на полицях. Вони приходять бадьорі, абсолютно тверезі й тремтять від нетерплячки. Наприклад.

Дзвоник над дверима теленькає і ще не встигає стихнути, як містер Тінделл, захекавшись, уже кричить:

— «Кінґслейк»!

Тоді відриває руки від своєї голови (невже він і справді біг усю дорогу, обхопивши голову руками?) і ляскає ними по столу. І знову повторює, наче вже сказав мені, що моя сорочка спалахнула, і ніяк не може збагнути, чом це я не кидаюся її гасити.

— «Кінґслейк»! Швидше!

База даних у моєму комп’ютері містить і звичайні книги, і ті, що в «Захмарній колекції». Останні не класифіковані ані за назвою, ані за темою (чи є в них узагалі якісь теми?), тому ніяк не обійтися без допомоги комп’ютера. Я набираю на клавіатурі «К-І-Н-Ґ-С-Л-Е-Й-К», ноутбук починає стиха шуміти (Тінделл тим часом переступає з ноги на ногу), тоді дзенькає й видає зашифровану відповідь. Не «Біографія», «Історія» чи «Фантастика», а просто: «3-13». Це означає: «Захмарна колекція», третій ряд, тринадцята полиця — усього три фути над землею.

— Ой, слава Богу, дякую, так, слава Богу, — схвильовано повторює Тінделл. — Ось моя книжка… — Бозна-звідки, може, й зі штанів, він видобуває величезний том. Повертає його в обмін на «Кінґслейк». — А це ось візьміть мою картку. — Він ковзає по столу ламінованою карткою, на якій зображено той же символ, що оздоблює вітрину книгарні. На картці є загадковий код, добряче втиснений у цупкий папір, і я його переписую. У Тінделла, як завжди, щасливий номер 6WNJHY. Переписуючи його, я двічі помиляюсь.

Досхочу подряпавшись драбиною, я загортаю «Кінґслейк» у коричневий папір. Намагаюся завести буденну розмову: